Яна Регей, учениця Поберезького ліцею Єзупільської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Трушик Мирослава Михайлівна

"Подія яка змінила усе. Сила допомоги"

Все змінила війна. Вона торкнулася кожної людини в нашій країні. Війна зафарбувала в чорні кольори прекрасні людські мрії. Але не знищила духовні цінності українців, нашу звитягу і саможертовність. Стійкість нашого народу – це його фундаментальна риса. Адже не дарма співається у відомій пісні про те, що українців «вбивали, на чужину гнали, але вони не скорилися, із роси відродилися».

Але війна додала нам людяності. Певною мірою кожен шукав різні методи, як допомогти іншим. Я дуже часто спостерігала на просторах інтернету, як люди допомагають одне одному та теж відчувала потребу бути для когось корисною.

Ніколи не забудемо 4 квітня у Кривому Розі… Це був наказ нелюда у людській подобі. Згадаймо Суми. У Вербну неділю росіяни двічі обстрілювали центр міста. Це вони зробили саме в той час, коли люди поверталися додому після богослужінь. Весь цей жах і біль водночас – велика кількість загиблих і дуже багато поранених, в тому числі діти – торкнувся кожного з нас… Ми були там, ми були молитвами і співчуттям з нашими братами-українцями завжди. А потім Київ, Харків, Дніпро… Рашисти знищують людей, які не мають ніякого відношення до бойових дій. Сумно слухати такі повідомлення, коли плачуть старенькі люди. Чим вони завинили?! Залишилися без житла і змушені на старості літ скитатися світами в пошуках безпечного місця. Дуже важко читати про те, скільки дітей, навіть дуже маленьких, залишилися сиротами. Це болить… нестерпно болить…

Мимоволі хочеться запитати в цих нелюдів, доки буде продовжуватися цей жах??? Але «те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими».

Мене дуже вразила історія, яку я почула від своїх друзів. 17 квітня Харків гримів від вибухів. Волонтер Товариства Червоного Хреста України Денис Петренко у складі загону швидкого реагування збирався на виїзд у віддалений район міста: треба було відвезти постраждалим гуманітарну допомогу. Коли вони підʼїхали ближче, побачили страшну картину: у купі битого скла лежали поранені чоловік та жінка, навколо них метушилися люди. Денис підбіг до пораненої і допомагав медику, який вже там був, щоб забінтовувати їй рану. Як тільки приїхала «швидка», знову пролунали вибухи. Люди бігли ховатись хто куди. На вулиці із пораненими залишився Денис, він притискав рукою рану на нозі жінки. Поруч кричав поранений чоловік — хлопець просив його не підводитися. Коли вибухи стихли, поранених відвезли до шпиталю, а екіпаж Червоного Хреста повіз гуманітарний вантаж, як і планували. Денис під такий сильний обстріл — із битим склом, кровʼю та пораненими — потрапив уперше. «Я залишався із жінкою, адже тримав рукою їй рану, не можна вже було відпускати, — каже Денис. — Окрім того, вона дуже злякалася, не хотів залишати її саму».

Ця історія доводить, що українці — це не просто народ, який живе на одній землі. Ми — це велика родина, яку єднає готовність підставити плече, бути поруч у найстрашнішу мить.

Я вірю, що наша країна зможе вистояти й відродитися саме завдяки цій силі і взаємопідтримці. Ми — незламні не тому, що сильні фізично. Ми — незламні тому, що стоїмо один за одного.

Війна принесла біль, але вона також відкрила в мені нові розуміння. Допомога, яку я надавала, яку бачила навколо себе, для мене стала духовним кроком сили допомоги для інших. Сьогодні я знаю: навіть одна дія — слово допомога, простягнута рука — може змінити все. Кожен громадянин нашої країни мусить усвідомити, що нашій армії потрібна не лише допомога зброєю, а й матеріальна допомога. Наша армія стільки тримається на фронті завдяки матеріальній підтримці від всієї країни. Адже міцний тил — це велика підмога для військових. Якщо кожен із нас долучається до допомоги хоч тим, що він може, то все це буде дуже великою підтримкою. Зараз долучаються навіть люди похилого віку. Я, наприклад, дізналася, що одна дуже старенька бабуся відклала свої останні гроші на дрон та купила його. Який це благодійний вчинок! Що можемо зробити ми, діти? Виявляється багато!

Я долучилася особисто до багатьох зборів коштів на допомогу військовим та іншим.

Неодноразово брала участь у благодійних ярмарках, долучалася до участі у плетінні маскувальних сіток та у виготовленні окопних свічок для військових, які захищають нашу Україну.

Ще з початку повномасштабного вторгнення російської федерації я долучилася до волонтерської ініціативи, де ми збирали гуманітарну допомогу для переселенців. Я кожного дня молилася за нашу Україну та за наших воїнів, які захищають нашу землю. Цей досвід навчив мене, що, допомагаючи іншим, ми не тільки змінюємо їхнє життя — ми змінюємо в першу чергу себе. Я почала по-іншому дивитися на речі, більше цінувати все, що у нас є. І я вірю, що моя маленька, але все ж участь стала частиною великої сили супротиву.

Отож, сила допомоги у співчутті і в єдності. Сила допомоги долає навіть найважчі випробування. Сила допомоги – це крок до великих звершень! Ми, як нація, це чітко розуміємо.