Це був 2014 рік, червень. Почалися бомбардування, і залишилися ми з чоловіком без роботи зразу в один день.

Дуже було страшно (сміється). Це раптово почалося. Воно було десь там, у Слов’янську... Ніколи не думали, що до нас дійде, у Красногорівку. Думали, тиждень – і все закінчиться. А воно ось уже восьмий рік ніяк не припиняється, не вирішується. Усе стоїть на місці.

Коли були воєнні дії, ми виїжджали. Поруч село Георгіївка є, виїжджали туди. Це 10 хвилин їзди. А так, щоб далеко кудись, ні, не виїжджали. [У мене] чоловік і син, 17 років йому буде. Ось так ми і живемо.

Коли це почалося, Красногорівка в одну мить залишилася без світла, без газу. Його немає досі. Вода в нас теж була перебита. Нам приєднали технічну воду, ми досі її використовуємо. Пити її неможливо, тільки для технічних потреб, для їжі купуємо.

У цьому році почали в Красногорівці фільтрувальну станцію для води [робити]. Сказали, що до осені повинна запрацювати. Газ нам постійно обіцяють-обіцяють, але його немає. Живемо потихеньку.

В безпеці себе не відчуваємо. Встали вранці, живі-здорові – і слава Богу. Дивишся вже по-іншому на все. Коли відбувалися воєнні дії, ми сиділи в підвалі. У нашому будинку немає – бігли поруч у будинок, там був підвал. Сиділи мовчки й молилися, щоб залишитися живими. Ніхто ні про що в цей час не говорив.

Звичайно ж, мріємо, щоб швидше це все закінчилося. Тому що діти ростуть у такій обстановці, живемо в такій обстановці... Мріємо, щоб настав мир. Хочемо тільки одного – миру!