Для нас війна почалася у 2014 році. Літало, свистіло, валилося... Усе, що можна, тут було. Правда, до нас ставилися солдати, які тут були, непогано, давали їжу. Без світла сиділи місяць. Тут всюди свердловини, якщо є світло, то і вода є. На буржуйках готували їжу, тому що газу не було.

І коли все це закінчиться? У мене просто немає сил ні дивитися на все це, ні слухати!

У мене немає родичів, живу одна. Куми та друзі по той бік. Ми сюди переїхали. У нас цей будинок, як дача була. Довелося з чимось розлучитися. Не думала, що залишуся тут.

Військові дії бачила своїми очима. У мене навіть і вікно розбите було. Так його і не засклив ніхто. Усе бачили, переживали. Люди ховалися, а я не ховалася нікуди, сиділа вдома. Що ховатися? Кому судилося потонути, той не згорить. У мене тварини. Не кидала своїх котів улюблених. Бачила, як вибухало... Нас навіть попереджали, щоб не виходили на вулицю. Воно як врізалося, так у мене ноги від підлоги відскочили. Вийшла, а в городі вибухнуло.

А так у нас мало хто постраждав. У кого паркан тепер увесь в дірочку. У нас посікло трохи дах, потекло тепер. Було, звичайно, страшнувато. Голодні ми не сиділи, просто обстановка тяжка така.

Заробила цукровий діабет через війну (плаче). Уже у 2015 році до того піднявся цукор, що лікарі самі дивувалися. Це все від стресу. Важко, але я посміхаюся.