Ми з Токмака Запорізької області. Мені 48 років, чоловікові - 52. У нас була робота, було все. Зараз немає нічого. 

Прийшли на роботу – і все почалося. Сиділи в підвалах, бо кругом гупало. З водою були проблеми, і світла не було в Токмаку. Харчі купували за картку. Але бувало таке, що ще й 10% зверху знімали. За що? Купив усе задорого, ще й 10% їм віддай у магазині. Звичайно, були проблеми. І ціни виросли. 

Місяць терпіли, а потім не витримали. Знайомі подзвонили й сказали, що виїжджають. Ми за годину зібралися і поїхали. Це було спонтанно.

Живемо на квартирі в людей у Запоріжжі, отримуємо ті дві тисячі нещасних, і незрозуміло, що далі будемо робити. Може, поїдемо назад. Бо на ці копійки прожити нереально. Трошки підробляємо. Своїми силами все. Ніхто нічого не надає, бо з роботи ми не звільнені, а на пів ставки не хочуть брати.

Кругом черги величезні. Щоб щось отримати, треба в них відстояти. А бувало таке, що займеш чергу, але тобі вже нічого не вистачить. Щоб зайняти чергу, люди ходили навіть о четвертій ранку. Не дуже приємно стояти на сонці й пектися. Ми гуманітарку отримували, але не завжди так, як хотілося. 

Ми зараз зідзвонюємося з батьками, які там залишилися, то розказують, що ціни шалені. Уже зима йде. Не знаємо, чи їхати туди, чи ні. Там газу немає та опалення. Ми підвішені в повітрі. Як війна закінчиться, тоді вже будемо щось планувати.