Аліна з чоловіком вчасно покинули небезпечну територію і дуже переймались за батьків, які залишились там. Війна кардинально змінила їх життєві цінності

Я від батьків 23-го числа поїхала в Суми до чоловіка. Нам зранку зателефонували знайомі і сказали, що почалася війна. Ми спочатку взагалі не повірили, але мені зателефонували батьки і сказали, що дуже сильні вибухи поблизу. Дуже багато вертольотів почало літати саме над ними і почали бомби скидати у нас за селом. Ми відразу вирішили переїхати з чоловіком у більш безпечне місце, тому зараз проживаємо ще тут. 

Мої батьки знаходилися декілька місяців в окупації. Зараз територію, де я проживала, звільнили, можна їхати додому, але все-таки просять бути обережними, тому що там дуже багато залишилося вибухівок. Якщо їхати, то тільки по дорозі, ніде не звертати. Дотепер немає ні світла, ні газу, ні води – так люди виживають з березня, але живуть. 

Найважче те, що з моїми батьками взагалі зв’язку не було ці шість місяців. Важко було чекати від них якихось новин. Вони знаходили якийсь спосіб, щоб повідомити, що все добре, всі живі-здорові.

Дуже чекали, коли ЗСУ прийдуть і нарешті звільнять. Вони розповідали, як жили: навіть боялися телефон в руки взяти, тому що рашисти або могли забрати, або вбити. Додому приходили, дивилися, перевіряли, що там, зброю якусь шукали. Це взагалі дуже важко навіть уявити.

Коли ми з чоловіком виїжджали, тоді всі виїжджали. Машин було багато, усі їхали вже на червоне світло, тобто усім людям, можна сказати, було все «по барабану», бо всі хотіли швидше виїхати. 

Ми виїжджали із Сум, а туди вже заїжджали російські танки. Якби не втекли, ми б там залишилися, і я не знаю, що би потім було. Але встигли все-таки. Поїхали, і буквально через годину нам зателефонували і сказали, що по Сумах танки їздять, там стріляють. Ми просто встигли виїхати, пощастило.

Тепер життя кардинально змінилося. Раніше жили з метою якоюсь, щось будувати, а зараз одна мета: вижити. В країні йде війна, і ми не знаємо, що буде завтра. Планів немає ніяких, просто лягаємо спати - і слава Богу за це. Прокидаюсь, а на вулиці гарна погода, у нас є дах над головою, я знаю, що мої батьки уже звільнені - це і є щастя, мабуть. Раніше ми вважали, що щастя - в грошах, подорожах, відпочинку, а зараз взагалі життя помінялося дуже кардинально, і щастя – це просто коли ми живі і можемо посміхатися.

Після війни будемо жити далі і працювати в країні, допомагати, приносити користь, щось вкладати, приносити щось корисне. Будемо відбудовувати країну, тому що дуже багато пошкоджень, складно все відновити.