Драгун Анастасія, 11 клас, Ліцей №1 Калинівської міської ради Вінницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ставнійчук Наталія Віталіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мій шлях… Мій біль… Мій сум… Моя Корніївка, яку вирвано з мого життя з корінням… Моє безтурботне дитинство… Мої мрії, сподівання… Моє непереборне бажання закінчити школу з відзнакою, відсвяткувати випускний, вступити в університет… Моє кохання… Не пізнане, не розділене, розбите… Розбите вранішньою атакою російських бомб, які впали на сотні міст і сіл моєї України… Згадую мамині казки, які читала мені щовечора. Про Котика і Півника, Лесичку-сестричку, Журавля, про Лиса фарбованого, Попелюшку та Дюймовочку, казки Шахерезади «Тисяча і одна ніч»…

1000 днів...1000 і одна ніч… Не казка… Моя зима. Так довго. 1000 днів…

Четвер. Ранок. Збираюся до школи. Дзвінок до мами. Мовчить і плаче… Не розумію, що відбувається. Прокручую у думках найгірші події, які могли б викликати такий розпач у матері. За секунду мільйон думок, але, точно не про таке. Цілий день усі про це говорять, слухають та дивляться новини. Батьки кажуть: «Потрібно виїжджати». Почалися обстріли...

26 лютого 2022 рік - окупація. Що я відчувала в той момент? Я відчувала біль, страх, тривогу, пустоту і  розпач.

Через декілька годин заблокований мобільний зв'язок, інтернет, заборона на ввезення українських продуктів до крамниць. Паніка… Не можемо зателефонувати рідним, які на неокупованій території України. Відсутність новин. Немає харчів. Зв'язок інколи працює - на даху, або в полі… Щоденні вибухи. Зруйновані оселі. Окупанти на АЕС. Це 63 км від мого будинку…

Танк повернув дуло на нашу домівку... Прощаюся з життям…

У селі з 13 липня. Чортова дюжина. Ходять по домівках, перевіряють телефони, документи, роблять обшуки. Намагаються взяти під контроль людей, малюють триколори на стінах будівель, на тканині, чіпляють їх на вікнах. Наші стяги, жовто-блакитні, заливають білою фарбою. Запровадили комендантську годину з 20:00 до 8:00. Оглядають територію вдень на літаках, а ввечері – військовою технікою. Щодня. 7 місяців…

Було страшно, але ми не падали духом і не збиралися підкорюватися російській владі. Навіть тоді, коли росіяни були в селі, ми їздили на татовій автівці, співали гімн України й інші українські пісні.

Восени посилили тиск на людей, забороняли навчатися в українських школах, інакше - депортація на територію росії. Після таких новин батьки вирішують виїжджати. Було важко, бо розуміла, що ми їдемо на невизначений термін, і те, що тата не випустять...

24 вересня 2022 - день нашого виїзду. Надзвичайно страшно, бо за день до цього розстріляли колону з цивільних автівок. Прощаємося з бабусею, татом і … їдемо.

О 9:00 ми перетинали перший блокпост. Військовий оглянув наші речі, документи. Пропустив. Попередив, що до другому – не пропустять. Їхали з молитвою і вірою у чудо. Не пропустили… В середині все похололо. Я розуміла, що нам вертатися немає сенсу, бо ми вже досить далеко від дому. Мама мовчала… Йдемо пішки через сіру зону. Пощастило: нас забрали друзі, які виїжджали в один день разом з нами. Один російський військовий дозволив нам пересісти в автівку наших знайомих. Переповнювало відчуття радості... Але попереду ще проїзд сірої зони. Надзвичайно страшно, бо людей розстрілювали. Всіх розстрілювали: жінок, дітей, літніх людей, домашніх улюбленців…

Дорога була позначена лініями, а на бокових частинах міни, тобто один неправильний рух в сторону - і ти підриваєшся.

Проїхали сіру зону… Коли ми доїхали до неокупованої території України, побачили наших військових, наші прапори, то просто почали плакати… Із Запоріжжя поїхали до бабусі в Оратів Вінницької області, де проживали місяць. Поневіряння у Польщі. Ще 7 місяців… Повернення до України… Важко знову почути і звикати до сигналів повітряної тривоги, до звуку літаків, який викликає страх і від якого хочеться припасти до землі, затуливши голову руками, але з моменту повернення в Україну я відчувала себе вдома і більш-менш безпечно.

Проживаємо в іншому населеному пункті. Не у моїй Корніївці, а у Калинівці.

Своїх рідних не бачили вже 2 роки і 2 місяці…  1000 днів війни… 1000 і одна ніч війни… Мій шлях…Мій біль… Мій сум…