Курська Анастасія, 9-Б клас, СЗШ 201 м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання — Возна Світлана Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Уже минуло тисячу днів з початку повномасштабного вторгнення, більше тисячі днів майже кожен день я чула звуки сирени, які нагадує мені уже давно вивчений алгоритм дій під час повітряної тривоги. І чи збиралася поспати, чи поїхала кудись гуляти чи в школі пишеш контрольну, тривога в один момент псує всі плани і ти не можеш знати що буде завтра, а може і в наступний момент.

Раніше було так багато проблем та турбот і вони були всі настільки важливі, але сьогодні вони не мають ніякого значення, бо коли чуєш вибухи, від яких от-от вікна випадуть, то здається, що до завтра не доживеш. 

На наших очах рідне місто потерпало від результатів вибухів, звичайною картиною стали замість будинку його уламки. Через всю цю ситуацію з війною, люди возз'єдналися ще більше. Горюючи над болючими для серця втрати життів на фронті. Велика кількість воєнних та звичайних громадян покинули цей світ не по своїй волі. З часом з'явилися волонтери, які спрощували життя воєнних, та людей які покинули свої рідні домівки. Даючи біженцям та воякам одяг, їжу та моральну підтримку, вони допомагають не зламати їхній бойовий дух.

Моя найкраща подруга поїхала в іншу країну в пошуках спокійного життя і я втратила з нею зв'язок.

Згодом почалися екстрені вимкнення світла. Це заважало в повсякденному житті. Світло — це те, без чого сучасна людина не може жити, без нього ми втрачаємо багато можливостей.

З вимкненням світла, з'явилися проблеми зі зв'язком, що не давало змоги зателефонувати знайомим, й дізнатися як вони.

Так чутки про повномасштабне вторгнення ходили ще в кінці двадцять першого року, але нікому не хотілося вірити, і о четвертій ранку мене розбудив не будильник, як зазвичай, а вибухи, моє життя розділилося на до і після. Страх скасовував і всі нервували, страшенна паніка, інформації не було і ніхто нічого не знав, "що робити, як діяти?", постійно лунали телефонні дзвінки, аби упевнитися що родичі в порядку і постійні очікування новин, щоб дізнатися що сталося і чого очікувати далі. Через три дні нам довелося поїхати у село на окраїні Києва до далеких родичів і там не знайшлося іншого виходу як уживатися в одному домі з майже незнайомими людьми і

разом нас було шістнадцять, вибухи було чути навіть там, про ситуацію в Києві інформації не було, як і продуктів на полицях, тому що в паніці магазини спорожніли.

І так приблизно місяць жили з людьми яких перший раз у житті бачиш. Потім ми повернулися додому, але постійні недоспані ночі, біганина з тривожним рюкзачком до укриття і назад, дуже втомляли і постійні стреси на стан здоров'я позитивно не впливали. Поступово страх відступав і все це стало буденністю, до одного моменту. Балістика влучила у дорогу, яка неподалік мене. На вулиці ще навіть не світало, я прокинулась від гучного вибуху і вся будівля тремтіла, наче теж злякалася, було враження, що вікна зараз не витримають та розіб'ються і полетять в мене сотнями гострих частинок. Мій будинок залишився цілий, але сусідній, що стояв трохи ближче ні, в деяких квартирах вибило вікна, так що мені дуже пощастило.

У той день в школу я теж не пішла, як і всі інші, через відсутність вікон. 

Ще схожа ситуація сталася з найріднішої мені людиною — мамою і в такі моменти розумієш цінність моментів проведених із сім'єю та близькими людьми. Моя мама працює на фірмі. Поряд офісів, десь за тридцять-сорок метрів від нього стоїть склад із товарами. Під час чергової тривоги ракета влучила у склад, на щастя там нікого не було, але склад після влучання загорівся і був знищений майже повністю разом із документами людей і товарами.

Це мій шлях за 1000 днів війни, і пройшовши весь цей шлях я сподіваюсь, що найближчим часом ми зможемо отримати перемогу, та повернутися до свого повсякденного життя, відпочиваючи від всього цього хаосу.