Лизогуб Євгенія, 3 курс, Богуславський гуманітарний фаховий коледж імені І. С. Нечуя-Левицького

Вчитель, що надихнув на написання — Кобилинська Ірина Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Протягом тисячі днів війни в Україні світ став свідком безпрецедентної жорстокості та героїзму. Цей період виявився важким випробуванням для нації, що зіткнулася із загрозою з боку «сусіда».

Війна змінила українське суспільство, створивши нові реалії в країні і на міжнародній арені.

Вона торкнулася всіх — від дітей-переселенців до воїнів, демонструючи неймовірний опір і єдність українського народу.

Війна забрала тисячі життів мирних жителів і військових, а міста та села перетворилися на руїни.

Маріуполь, Бахмут та інші населені пункти стали символами цієї руйнації, де люди втратили домівки, роботу і рідних.

Військові дії на території країни призвели до руйнування шкіл, лікарень, електростанції та інших будівель, що ускладнило життя мільйонам українців.

Без світла було неймовірно важко: влітку було спекотно, не працювали кондиціонери, а відкривши вікно в надії, що подує вітер і стане не так душно, розбивалися об сувору реальність – замість прохолоди в кімнату заходило лише гаряче повітря, від якого ставало ще гірше. Взимку було дуже холодно: студенти сиділи в аудиторіях у верхньому одязі та пили гарячий чай, щоб зігрітися. Та все ж ми вчимося, знаходимо позитив і пристосовуємося до всіх труднощів на нашому шляху.

Крім фізичних руйнувань, психологічні травми стали частиною реальності для багатьох українців, у тому числі й для мене. Біженці, вимушені переселенці, люди, які втратили близьких, переживають постійний стрес, що ускладнює повернення до нормального життя, навіть, у відносно безпечних регіонах. Я рада, що нікуди не виїжджала і залишилася у своєму рідному Богуславі, хоча інколи в мене з’являються думки про те, що інші мої знайомі або друзі поїхали за кордон і зараз живуть у країнах, які я б хотіла відвідати або навіть жити.

Ці майже три роки війни змінили не тільки мій світогляд на життя, а й життя загалом. Спочатку було страшно, у житті таке вперше: не знаєш, що робити, лякаєшся коли чуєш звук тривоги.

Ще в перший рік війни було страшно, коли ввечері або вночі йде дощ, а в тебе все всередині стискається, коли чуєш звуки грому.

Але в людей є здатність пристосовуватись, і чим далі триває війна, тим менше вони бояться.

З початку повномасштабного вторгнення ми з мамою та сестрою поїхали до бабусі й додому повернулися тільки через три місяці. Якщо чесно, то було жахливо, і я туди повертатися не стала б. Але я намагаюсь знаходити позитив скрізь. Наприклад, займаючись спортом або відкриваючи для себе нові захоплення, читаючи книжки, граючи зі своїми домашніми улюбленцями, які не відходять ні на мить, а особливо в ситуаціях коли хочеться плакати і відчувати себе слабкою.

Неймовірно страшно було тоді, коли мама сказала, що ми поїдемо до бабусі, а я одразу подумала про свої книги, бо ж я не змогла б їх забрати. У мене в голові промайнула думка:

«А що, якщо в мій дім прилетить ракета, і всі мої книги буде втрачено?».

Так, маю власну невеличку бібліотеку, яку створювала ще зі школи. У ній — мої улюблені твори українською та англійською мовами, які я бережу і плекаю так, що нізащо не дам комусь їх прочитати. Залишити їх було б надзвичайно боляче, бо вони стали частиною мого життя і моїх спогадів.

Пам’ятаю ті моменти, коли не хотіла відмовлятися від російського контенту, і той момент, коли зрозуміла, наскільки це важливо. Дуже шкода, що за майже три роки повномасштабного вторгнення якась частина українців так і не зрозуміла цього і продовжує споживати російський контент. Вражає ще й те, як вони виправдовують своє небажання вчити рідну мову. Такі люди просто не хочуть відвикати від того, до чого звикли.

Ми маємо бути вдячні добровольцям на фронті, волонтерам, що підтримують армію та постраждалих, лікарям, які рятують життя, і громадянам, що допомагають одне одному. Хоча про результат ще рано говорити, ясно одне: український народ ніколи не зламається і боротиметься до перемоги.