До початку повномасштабної війни ми жили в маленькому містечку Петрово-Красносілля, що на Луганщині, мали свій дім і звичайне спокійне життя. Після початку війни все змінилося - вибухи стали щоденними, і ми ховалися від обстрілів у підвалі. Наразі територія окупована, а наше житло зруйноване повністю. Ми втратили все, що мали, і повертатись нам немає куди.

Та найстрашніше те, що війна забрала батька у дітей. Наш тато з перших днів пішов захищати територіальну цілісність та державний суверенітет України, але, на превеликий жаль, зник безвісти. Найстрашніший день війни настав саме тоді, коли надійшло це сповіщення. У ту мить світ ніби обірвався. Повітря стало важким, а слова перед очима - чужими й нереальними. Це був біль, який неможливо передати словами - відчуття, ніби земля пішла з-під ніг, і ти падаєш у порожнечу. Відтоді життя поділилося на «до» і «після».

Через війну діти пережили вимушене переселення, втрату дому та звістку про зникнення тата, що стало сильним психологічним потрясінням. Їм довелось швидко подорослішати й звикати до нового життя «на валізах». Я залишилась сама в чужому місті з двома дітками на руках, де змушена була починати все з нуля, постійно шукаючи хоча б якийсь дах над головою.

Попри біль, ми намагаємось не падати духом. Син займається футболом та шахами, мріє стати футболістом. Донька захоплюється сучасною хореографією, повітряною гімнастикою та мріє про кар’єру блогера. Спорт і танці допомагають їм триматися. Ми щиро віримо в перемогу України та щодня живемо в очікуванні, яке дедалі більше переростає у відчай, але все ж сподіваємося на повернення нашого тата додому.