Ірина Віталіївна з чоловіком переїхали рідного села, яке сильно обстрілювали. Її дуже обурює поведінка родичів з росії і місцевих колаборантів. Вони з чоловіком залишаться в Україні, навіть якщо їх хати не стане

Сім’я у нас невелика: чоловік та я. Син уже дорослий. Мені 54 роки. Ми мешкали якраз на межі з окупантами. Це колишній Оріхівський район, прифронтова зона. Вважай, у нас у городах уже окупанти. 

Перед тим же вже ходили чутки про війну, але ми не вірили. Потім мені зателефонував брат із росії. Ми з ним тісно спілкувалися. Він сказав, щоб не переживала, що все буде добре. Каже: «10 днів не вмикайте телевізор, ми вас визволимо». Уявляєте, яка в мене була реакція?

Чоловік ще щось намагався довести. Ми з 2014 року розповідали їм, що в нас робиться, але сенсу – нуль. Потім перестали про це розмовляти, а коли вже в нас почалася війна, то вони ще й насміхалися над нами. Невістка зателефонувала й почала говорити, щоб я чоботи військові приміряла. Я не витримала, рознервувалася, зі мною просто жах коївся. Я навіть телефон кинула. Кричала дуже, стала сама не своя. Чоловік ледве встиг телефон схопити… Ще війни не було, а вони вже насміхалися над нами.

Не стало води, потім - газу, а коли вже й світло зникло, то це стало вирішальним. Бо крім того, що бахкало, було ніяк зварити їсти. Кругом постійно бахкало, ми в підвалі сиділи два місяці, а потім не витримали й виїхали.

Обстріли були такі, що неможливо було й до хати добігти. А коли сидиш у підвалі, то таке відчуття, що він перевертається. Ми вже з життям прощалися.

Спочатку трошки запас води був, потім наш очільник села став привозити. Набирали в сусідньому селі бочку. А згодом взагалі перестали возити, бо порозбивали дороги, і ми залишилися без води. А вже після нашого від’їзду  привезли одній людині генератор, щоб качати. І був приліт у хату. Від тої хати нічого не лишилося. Чи то хтось здав, чи то вистежили дронами. 

А ми в кінці квітня вже тут були. Як приїхали сюди, то гроші два місяці не отримували. Але потім за два місяці зразу виплатили.

Шокувала зрада родичів. У мене там рідна сестра та брат. Усе життя тут, там він тільки двадцять років мешкає, але зневага страшенна. Їм нема прощення. Я все це тяжко переношу. 

Хата в нас ще ціла, але є такі нелюди і в нас, і в них, які займаються мародерством. У підвалі вже порожньо. У мене й солдати були в підвалі, бо поряд - Маріупольська траса. Штук 30 курей пропало. Нас тоді вже не було. 

Ми одного сусіда попросили дивитися за собачкою, але його поранило; потім іншого попросили, і його поранило. Шкода людей, і песика нашого шкода. Ми його забрати не можемо. Годують його алкоголіки, які по хатах лазять. 

Печі вже немає, посуду теж. Це дуже шокує. Усе роками наживалося, ніхто нічого задарма не приніс. Ми практично ніде не робили, годувалися з господарства. Продам то олійку, то картоплинку… А тепер усе розграбовують, і поїхати туди страшно. Чоловік мене переконує, що життя важливіше. Але ж мені всього шкода! Картопля посаджена, часник посаджений… 

Тут нам незвично. Ми жили на землі, а зараз немає нічого. Продуктові набори отримували, звичайно. Але в нас була своя картопля, а їмо привізну… Та навіть не це важливо. Просто шкода домівки. Моя хатинка жива, а багатьох у селі вже немає. Через хату від нас спочатку кухню розбили, потім дах із будинку злетів… Та хата стоїть, вивернута навиворіт. Таке і в нас може статися…  

У Запоріжжі ми в гарному районі живемо, нам адміністрація допомагає – і одежкою, і каструлькою. У нас непогані дівчатка працюють, мені подобаються. Але бувають різні ситуації. Місцеві, буває, за гуманітарку страшенні скандали влаштовують. Ми не пенсіонери і, слава Богу, не інваліди. Крім переселенських, нічого не отримували за весь час війни. Але важко прожити за дві тисячі, коли потрібно заплатити за квартиру. Добре, що платимо тільки комунальні. У квартирі старі люди жили - тут ні ремонтів, ні бойлера, але нам і так добре. Ми вдячні, що нас прихистили. Що далі буде – не знаю. Якщо хати не стане – що робити? У нас уже багато хат розбито повністю.

Мій чоловік – оптиміст. Ми патріоти. Навіть якщо втратимо хату, то все буде добре. Хочеться застати гарне життя. І щоб наші діти та онуки добре жили. Але нас чекає відбудова. Я думаю, що міжнародні організації нам допоможуть.