Баланюк Едуард, 9 клас, Банилово-Підгірнівська гімназія

Вчитель, що надихнув на написання есе - Карпюк Анастасія Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Березень 2022 року. Тривожні дні. Опівнічну тишу нашого будинку розірвав телефонний дзвінок. Бабуся тихенько відповіла – «Звичайно можна. Ви звідки їдете? – Херсонська область. Нам дали ваш номер. – Чекаємо. – Нас багато. – Помістимося. Щасливої дороги. Бережи Вас Господь.» Дзвінок телефону обірвався. Ранесенько повідомила дідусеві і мені, що до нас їдуть люди. Ми підготувалися. Їх було п’ятеро, двоє дітей – школярів. Спочатку, дівчинка, вона моя ровесниця, була замкнена, схвильована, мало говорила. Минуло декілька днів – відтанула. Хлопець – старшокласник, більше балакучий.

Мені дивно було, що вони далі виконували домашні завдання, сміялися. Але за ті дні не розказували. Сказали, - страшно було.

Разом ходили гуляти. Показував наше село. Дорослі з бабусею і дідусем довго говорили. Їм, нашим херсонцям, сподобалося у нас. На Великдень найбільше. Дзвони спочатку їх налякали, зібралися сховатися до погребу, але потім – «Ми далеко, тут тихо». Тільки через деякий час погляд очей їхніх змінився. Дорослі не вставали серед ночі, вже не будили дітей від грому чи блискавки.

Кожен день дякували за те, що мої дідусь і бабуся прийняли чужих людей.

Прийшло літо. Вони поїхали до Польщі та Італії. Прощання з рідними для нас людьми. Чекали повідомлень. Раділи, що їх привітно зустріли. Дівчинка Юля – в школу-інтернаціональну, її рідні працюють. Бабуся веде їх домашнє господарство. Хлопець в Італії, школа, курси з англійської мови.

Минає час. В бесідах згадуємо моменти, радіємо їхнім успіхам. Запитую себе, дідуся, бабусю: «Чи ми змінилися?» Відповідь одна – світ змінився і ми також. Цінуємо.

З розповіді моїх рідних дізнався цікаву сторінку їхнього життя. Колись вони, як були такі як я, писали на листівках – бажаємо мирного неба. Тільки тепер зрозуміли ці слова і що значить Мир. А для мене воно багато значить. Я розумію, нам його треба здобути. Солдати-односельчани за нього віддають життя, а другі – кожен день є на захисті держави України. Про що я мрію? Щоб до нас приїхали люди, щоб жили в нас, повернулися вони до себе на Херсонщину. Але куди?, там окупація ще, їхньої хати нема, лише зрите подвір’я і поодинокі дерева від саду. Солдати воїни, які по три роки, лише на декілька днів були на гостині. Вчителі-воїни наші прийшли на урок. І щоб дзвоник шкільний покликав їх на урок до нас. Ми їх чекаємо. А ще більше в очікуванні їхні батьки, діти, жінки.

Це одна сторінка мого життя, дідуся і бабусі. В нас є ще одна сторінка. Це згуртованість односельчан в допомозі воїнам. Волонтерський рух згуртував людей. Допомагали і ми діти, і моя бабуся, її товаришки.

Учні гімназії – ярмарки, гостинці для воїнів, відвідування сімей полеглих солдатів. Жіночі бригади готують смаколики, печуть, збір ліків, одягу, взуття, коштів на дрони, машини. Вони не рахують свій час, і як добре, що дома їх розуміють. Ці роки, а це вже йде четвертий рік, вони нас згуртували, об’єднали.

Тяжко тим, хто на передовій і не може дати звістку про себе, тим, хто на окупованій території.

Сумно з тривогою бачу тих мам, чиї сини пропали, немає звістки. Кожної хвилини чекають повідомлень. Вірять вони і я вірю, що вони живі.

Яке моє майбутнє? Майбутнє моєї України? Скажу – у вільній, незалежній державі, з садами у цвіту, як зараз. З щасливими дітьми, з батьками. І як кажуть мої бабуся і дідусь: «Кругом добре, а дома найкраще». Я вірю їм…