Тимашевський Олександр, 8 клас, Теслугівський ліцей Крупецької сільської ради Дубенського району Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мацько Зоя Михайлівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Шматок землі,

Ти звешся Україною.

Ти був до нас. Ти будеш після нас.

Ліна Костенко

Пам’ятаю, як 24 лютого 2022 року все змінилося. Всі спокійно спали. І тут: сильні вибухи, гуркіт літаків, звуки сирен, звернення президента до українців. Все, ніби сон. Неподалік бомбили аеродром, та так бомбили, що я почав молитися і мій світ накрила паніка. Ніколи не думав, що переживу початок війни.

Цей день став для мене символом втрати спокою, але водночас - стартом нової реальності. У цей момент усвідомив, що зміни залежатимуть від мене.

Все дійшло до того, що  не стало продуктів, мама не могла зняти кошти. Треба було діяти. Я і мій друг збирали кошти, одяг, ліки для військових і тих, хто був лежачим і одиноким. Це було дуже важливо для нас, адже допомога іншим давала надію до життя. У кожному пакеті ми вкладали частинку свого серця, сподіваючись, що наші дії можуть змінити ситуацію на краще.

Але було пізно. Ми потрапили в окупацію. Життя в окупації було, наче кінець світу. Та все ж таки надії не втрачали!!! Із кожним днем ставало все небезпечніше знаходитися в Мелітополі.

Усіх вчителів, директорів ліцеїв, гімназій, які відстоювали право жити і навчати дітей за українськими законами було вивезено, і досі ніхто не знає їхньої долі. Була оголошена евакуація. Людей, які хочуть покинути місто, було дуже багато, всі мої друзі, однокласники із батьками виїжджали. От і я з мамою вирішили, що й нам треба виїхати. А це було вже не просто, бо на наших  плечах були: старенька бабуся, хворий мамин брат, мамина тьотя та інші сусіди, які були самотні.                       

Дорога була надважка, особливо на блокпостах, під час поїздки були постійні обстріли. Старенькі люди втомлені, виснажені, постійно стогнали, їм необхідні були ліки.

Я з своїм однокласником, під час зупинки автобуса, підходили до інших людей і шукали ліки для хворих, щоб полегшити їх біль. Пересадок було багато і страху теж. Під час евакуації страх став моїм постійним супутником. Кожен день приносив звістки про втрати: знайомих, сусідів, родичів. Страх ставав тінню, тому що бабуся з хворим сином залишилася на окупованій території.

Автобус нас привіз на залізничний вокзал. Потягом ми їхали на західну Україну. Я був дуже щасливий, що в нас така чудова країна, такі мальовничі села і міста, але багато з них було розбомблено.

Коли ми прибули до Львова, на душі ставало спокійніше, хоча тут теж були вибухи. Згадуючи окупацію, коли були голодні і холодні, то це все було раєм.

Спочатку ми жили у хостелі, далі в школі, а тоді нам запропонували житло в Теслугові. Я постійно згадував свою бабусю, яка відмовилася з нами їхати, тому що був хворий її син. Ми бабусю просто благали їхати разом, але вона відмовилася. І коли мамин брат помер, тоді ми знову в дорогу, щоб забрати бабусю, та ще інших самотніх людей. Нам допомагали волонтери, ми постійно були з ними на зв’язку.

І знову ми всі разом в чудовому селі Теслугів. Громада села поселила нас спочатку в одному будинку з іншою сім’єю з Донецька, в якої було троє діток, а маленький хлопчик був з ООП на візочку. Часто приходилося допомагати Альоні та її діткам: готували їжу, купували ліки, возили діток в медпункт на прививки, до школи, в садочок. За час перебування в одному будинку ми стали ріднею. А хто, як не ми! Як їй самій впоратися з трьома малолітніми дітками. Нам запропонували інше житло.

Але ми до нього переїхали тільки тоді, коли за Альонкою та дітьми приїхав її чоловік. Вони переїхали в місто, а ми в інший будинок, який  знаходиться близько біля ліцею.

В закладі мені дуже сподобалося, приємні педагоги, з ними можна поговорити на різні теми. Є постійна підтримка, увага, допомога. Учні закладу прийняли мене, як рідного: спочатку було важкувато, але на даний час у мене дуже багато друзів. Але я сумую за своєю домівкою, родиною, сусідами, однокласниками.

Однак з часом серйозні зміни почали позначатися і на моєму житті. Я відчув, що хочу навчитися новому, раніше незнаному.

Я ще неповнолітній, але сам з мамою і бабусею, велику відповідальність взяв на себе: купували  і годували кабанчиків, качок, курей; потрібно якось далі жити і чимось харчуватися. Все живе хоче їсти! Місцеві фермери, сусіди привозили зерно, муку. Я ніколи не думав, що в такому віці буду займатися сільським господарством! Але доля є доля, від неї не втечеш. А ще мене Бог привів до Православної Церкви України. Спочатку приходив на літургію, вся служба настільки зрозуміла, що почав ходити кожну неділю. А зараз я ще співаю в церковному хорі.

Роки війни навчили мене цінувати все, що хороше зустрічалося на моєму шляху.  Я навчився бачити те, чого не помічав раніше. Це були  розмови з теперішніми моїми педагогами, психологом закладу, прогулянки з друзями, допомога іншим.

Роки війни,  це не лише про втрати та страждання. Це також про віру, надію, любов та рішучість. Є й такі, які казали: «Треба було здатися, не було б стільки жертв». Говорячи ці слова, вони не розуміли, що ця навала хотіла і хоче знищити нас українців.

Хочу звернутися до світу, як житель України: «Ми під постійними обстрілами щодня і щоночі. Розстріляні росією, ми чекаємо на допомогу, але отримуємо її від наших захисників і захисниць. Де ж ти, світе?»

Я з оптимізмом дивлюся в майбутнє, вірю в перемогу, впевнений, що Мелітополь повернеться до України, як і всі окуповані території, відновимо її межі. Я обов’язково приїду до своїх друзів, родичів, знайомих, на свою земельку, де народився і виріс. Будуть далі дозрівати Мелітопольскі черешні, якими ми будемо смакувати.

Рашистська гидь за час війни позбавила життя сотні українських дітей. Тисячі їх вивезено «браттями» за межі України, відірвано від рідної землі. А скільки залишилось сиротами чи напівсиротами? Тобто, у тисячі дітей відірвано право на родину.

Чим же завинили ці діти, що ледве зіп’ялися на ноги? Чому сталося таке лихо? Я гадаю, в усьому винні ті нелюди, які зневажили усі міжнародні Конвенції, закони і права людини. 

На жаль, війна перекреслила усе. Через невизначеність майбутнього багато сімей, молодь змушені були переїхати до інших країн. Невимовно боляче, але більшість українських підлітків стали сміливішими і впевненішими в собі і в країні, вони вірять у свої сили та переконані, що докладуть достатньо зусиль для самореалізації. Зрозуміло, шлях цей вкрай нелегкий. Сучасна молодь декларує готовність стати частиною спільного майбутнього та брати на себе відповідальність.

Складний час настав для нашого народу, якому потрібно вистояти, вибороти своє майбутнє, відстояти свою державу – Україну.

Наша стражденна мати Україна промовляє словами Лесі Українки:

Ні! Я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає!