Коли стріляли, коли впало в город, коли з дітьми під осколками тікали – ось це було найстрашніше.

Сиділи в підвалах, коли осколки летіли. Чоловік пішов діставати все з хати, і все скло повилітало! Діти в підвалах спали, коли сильно стріляли. Вони звикли: стріляють – не стріляють, вони однак на велосипедах катаються. Але за них, звичайно, переживаєш.

Стріляють – не стріляють, вони однак на велосипедах катаються

Коли сильно стріляють, буває, поїдеш [перечекати] до тітки, а більшість людей тут. Малі Женя, Льоша, коли сильно стріляли, мені кажуть: «Підвал!» Та кажу: «Поки не сильно, поки не треба в підвал бігти». Підвал що? І сиплеться сильно. І в ньому страшно сидіти. Найчастіше ми або до мами ходимо, у мами гарний підвал, або до сестри. А зараз поки не стріляють, нормально.

Діти, напевно, злякалися, коли стріляли, вони нечітко стали розмовляти. Учиш їх чітко «р» говорити. Коли їх виправляєш, вони говорять нормально, а перестаєш виправляти – знову по-своєму говорять. Ну, може, ще виговоряться.

У селищі якби не стріляли, ще краще б було. Ми перейшли сюди – уже була війна. Тут була найдешевша хата, можна її буде викупити. Може, батьки чоловіка допоможуть, корівки, може, допоможуть викупити. Хата, звичайно, тріскається дуже через те, що стріляють. Дах тече.

Тут жили військові спочатку. Потім вони виїхали, нам говорить господар: «Заїжджайте, живіть». Ми пішли. Кажу: «Будемо жити хоч самі, хоч бідненько, але нормально». Вікон взагалі не було, скла. Скло повставляли. Треба розбирати дах, [тому що] стеля висить. Вода тут – криниця. Можна купатися, прати, але не пити. Пити – возимо воду з Талаківки або в Павлополі беремо питну воду.

Якби була тут школа, садок, то мені спокійно було б, що діти поруч були б. А так тижнями вони в школі. Коли стріляють, переживаєш, що там, у місті? Тут садка немає, школи немає – ось це погано.

Надія, що, коли війна закінчиться, буде тихо, спокійно; і школа, і садок відкриються. Надія така, що все припиниться, буде добре.