У селищі Стахановець на вулиці Мічуріна, в наш будинок влучив снаряд, просто в дах. Нас тут не було, ми виїхали звідси. Розбитий дах, немає стелі в спальні, побиті всі стіни. Ну, коротко кажучи, руйнування великі. У лютому 2015 року вдруге влучає до нас снаряд просто під фундамент. Немає стіни, немає вікна, усе розбите: кухня річна, усі сараї, усе винесено. І вікна всі повилітали, і двері. Нічого немає. Залишилися ми, можна сказати, без будинку.
Зараз-то квартиру знімаємо на Сонячному – там дітки жили. То я у батька, на Золотому. А що далі буде, ми не знаємо. Повернемося ми сюди чи ні, не знаємо, тому що відновити це своїми силами ми не зможемо.
20 вересня 2014 року була вбита сусідка моя, Люба, подруга. Вона у дворі знаходилася, у городі і, напевно, бігла з городу, коли обстріл почався. Її просто під будинком осколком [вбило]. Там снаряд недалеко впав і воронка, мабуть, осколком її... Тому що лікар тоді сказав, що очеревина вся побита осколком.
На сусідній вулиці жінка вбита теж. Наступна Садова вулиця – там теж убита жінка. Шахтарська вулиця – там чоловік убитий. Ставок у нас є, де шахта, там чоловік загинув. У 2014 році влітку дідусь з онуком приїжджали сюди до родичів. Загинули і онук, і дідусь. Люди ні за що гинуть.
Залишилися будинки, де ще є люди, тому що шахта працює, лікарня працює. Куди виїжджати? Ми виїжджали звідси. І що? Ми врешті-решт повернулися. Ми ніде нікому не потрібні.
Поїхали спочатку діти в 14-му році. Потім я поїхала до діток. Ну, а дідусь залишався сам, там же на Золотому залишався, тому що [сказав]: «Я нікуди не поїду. Куди я поїду?» А потім у лютому, коли ще страшніше почалося, і його ми забрали. Ну що, ми пробули там місяць десь. Він [говорить]: «Я додому, я нікуди не хочу. Мені додому треба».
Немає ніякої радості в житті, ніякого майбутнього. Ми не знаємо, що з нами буде завтра. Ми встаємо, тільки одне думаємо: «Господи, хоча б сьогодні нас не обстріляли, не бомбили, хоч би до нас не прилетіло нічого». У нас одне бажання, Господи. І нам хочеться повернутися додому.
.png "Імена")
