Ми живемо недалеко від кордону. Дитина-інвалід першої групи о четвертій ранку розбудила мене і каже: «Ма, війна!». Я кажу: «Що ти розказуєш?» І чую стрілянину. Як вона зрозуміла, що це війна? Це на межі інтуїції. І по сьогоднішній день у нас війна. 

Не доводилося нам виїжджати. Моя дитина лежача, не ходить зовсім. Щоб виїжджати, треба якийсь транспорт мати. Їй - за 50 років, мені - за 70. Куди виїжджати? Хоч би по хаті їздити. Стріляють – не спимо, слухаємо. Ми до цього майже звикли, пристосовуємось якось.

Територіальний центр нас забезпечує всім необхідним. Дівчата, сусіди допомагають, якщо треба. Я від неї далеко не можу піти по своєму віку, і вона боїться, бо хвороба зв'язана з нервовою системою. Надіємося на те, що доживем до миру. Будемо жити у Білопіллі скільки нам відмірено.