Мені 69 років, є жінка. Мати з нами живе. Ми з міста Оріхів. 

Зранку прокинулися. Жінка збиралася на роботу. Зателефонували товариші й сказали, що війна почалася.

Просто в голові не вкладалося, як можна обстрілювати мирних людей. Як можна вбивати? 

Росіяни - просто звичайні вбивці, бандити. Гинуть люди, домівки рушаться. Це, звісно, шок.

Найважче було, коли вони підійшли до нашого населеного пункту. Обстріли почалися. Ми ховалися в погребі. 

Довго ми терпіли. Вже не пам’ятаю, коли виїхали. Мабуть, у травні. Спочатку стрілянина була, все дужче і дужче, вже біля дому вибухало. Зрозуміли, що все може закінчитися плачевно, тоді зібралися і поїхали. Благо, в нас автомобіль свій - була можливість вивезти трошки речей своїх, а так тут трошки гуманітарками допомагають.

Виїжджали в Запоріжжя, тому що далеко не хотілося виїжджати. Думали, де б поближче, щоб швидше повернутися.