«Мене вразило, коли люди почали допомагати один одному»

Ми розуміли: щось відбувається ще з квітня 2014 року, коли, працюючи в банку, виходили на обід у паркову зону, а над головою літали військові літаки або щось подібне. Цей постійний звук літаків дуже-дуже сильно напружував. Ніхто нічого не розумів, що відбувається. Я зрозуміла все, коли банк, де працюю, прийняв рішення переводити всіх співробітників. Тоді я зрозуміла, що дійсно нічим хорошим це не закінчиться. Це було в липні 2014 року.

Під час активних бойових дій було дуже страшно. Обговорювали, чи закінчиться це швидко, у будь-якому випадку, ми всі так думали. Зараз якесь прийметься рішення, і все закінчиться. Ми один одного цим втішали.

Мій мозок так влаштований, що все погане чомусь у голові заблоковано. Я розумію, що було там дуже страшно, і я чула вибухи, оскільки жила на околиці міста максимально близько до граничної території.

Коли я потрапила в Київ, то продовжувала працювати, а мої батьки залишилися там [у Донецьку], моя сестра із чоловіком, їх маленька дитина, і цей страх, що з ними щось може статися... Другий момент один із найстрашніших – коли раптом закрили кордони. Я встигла виїхати, мама із сестрою, зять із дитиною, а залишився тато. Раптом прийшли ще й холоди з осені, а я як виїхала з літніми сарафанами, так і залишилася. І що мені робити, я взагалі не розуміла.

Найважливіше – це те, що мені довелося залишити рідне місто. Слава Богу, я виїхала рано. Негативний досвід найбільше пов’язаний із перетином кордону [лінії розмежування] – це перебування з військовими, проблеми з документами.

Коли ми переїхали [до Києва], ніхто не хотів здавати квартиру донецьким. Як тільки дізнавалися – лякалися, починали висловлюватися: «Ми ж не знаємо, що ви будете зберігати на балконах, може, ви будете тягати різну зброю». Це відношення було дуже образливим. Нам вдалося зняти квартиру, але ми постійно жили по сім-вісім чоловік. Потім трішки вляглося й почали жити вчотирьох – уже простіше, але все одно, ми всі люди з різними звичками, із різним побутом.

Ми опинилися без теплих речей. Мені, слава Богу, допомогла подруга, яка живе в Угорщині. Вона зразу ж вийшла зі мною на зв’язок і через знайомих передала коробку з верхнім одягом і взуттям.

Коли закінчиться війна, я, можливо, буду приїжджати до батьків. Але від мого міста, від того, що я любила, нічого не залишилося. Місто зруйноване, усе найкрасивіше, усе найпрекрасніше зруйноване.

За цей період у Києві я знайшла і нових друзів, і нові знайомства, тому не відчуваю ніякої загрози. Звичайно, для мене залишився закритий Донецьк. Я вже другий рік не бачила рідних.

Я усвідомила, що щастя – коли я спокійна за власне майбутнє, за батьків, близьких. Коли всі здорові і їм нічого не загрожує, коли можу їх побачити будь-якої миті.

Я дійсно здивована по-хорошому властивості людей. Мене вразило, коли люди почали допомагати один одному, об’єднуватися в групи в соціальних мережах за ознакою того, із якого міста ми були. Як виявилося, ми всі близькі. Як легко люди простягають руку допомоги!

[Ми] навчилися тільки тому, що не можна бути впевненим у завтрашньому дні. Ніхто не знав, що війна настільки довго затягнеться і що це змінить усе наше життя. Напевно, зараз, для мене найбільшим щастям буде знайти якусь упевненість, що буде мир.