Клопот Дар’я, 11 клас, КЗО "Навчально-виховний комплекс №66" "Гімназія–початкова школа–дошкільний навчальний заклад" Дніпровської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Большак Ніна Іванівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Насправді, війна триває не 1000 днів, а 10 років.
24.02.2022. 5:00 — уся Україна прокидається від вибухів.

День 1. Я прокинулася від того, що за вікном літали ракети, падали поруч і несли за собою багато болю. Моя сім’я збирала речі, але не на виїзд, а в підвал, де було темно та страшно… Цілий день я прислухалася, чи не летить щось у мій дім… О 5-й ранку російські військові вийшли з Криму, а о 10:30 уже над Каховською ГЕС був російський прапор. Ішли бої за Херсон та правий берег Херсонщини. Увечері ми сіли повечеряти. Це була найсумніша вечеря в колі родини, і здавалось — остання... Ми з батьками спали в куртках. Потім ми почули гучний свист. У ту мить я подумала: “Це кінець!”. Летів російський літак, низько над домом.

Ми швидко схопили сумки з ліками та документами й побігли у підвал, де й просиділи всю ніч.

День 2. Ми прокинулися вранці. Я не вірила, що настав уже другий день, а я залишаюсь живою. Ніч була жахлива. У мене, здається, навіть залишилося фото на пам’ять…

День тривав так само вічно, як і перший. Настала ніч — ми знову пішли в підвал.

День 3. Вже третій день поспіль їде російська техніка безперестанку. Я молилася, щоб усе це скоріше закінчилося. Але здається, що час зупинився саме на цій даті: стрілки годинника показували рівно 5-ту ранку, а рука не поверталася перегорнути сторінку календаря.

Минуло 2 тижні. У ці дні було тихо в моєму селі, але десь за 30 кілометрів літали російські ракети, детонували склади з боєприпасами і горіла російська техніка.

16.03.2022, 10:00. Російські військові окупували наше село. Вони почали ходити по хатах “перевіряти документи”. Вони не минули жодного дому — зайшли й до нас. Уже знали, ким працює мій тато, яка в нас техніка, як звати моїх батьків. Було страшно. Мама хотіла заховати мене в підвалі, але вони знали, що в моїх батьків є дві доньки...

У селі було тихо, але щодня над нами пролітали ракети в напрямку великих міст України.

Коли настала весна — ми садили овочі, щоб було що їсти.

Прийшло літо. Ситуація погіршувалась, і ми вирішили — треба їхати туди, де тихо. Треба ризикнути. Чому ми не виїжджали раніше? Бо був закритий шлях на вільну Україну. Колони машин з маленькими дітьми стояли тиждень, два — і їх не пропускали.

28.07.2022, 5:00. Ми сіли в машину й поїхали. Хоча до цього нас будили вибухи, вже було не так страшно — звикли…

Попереду — важкий шлях. 12 блокпостів до Кам’янського. Був страх, що зараз нас повернуть у те пекло. Ми проїхали — і ось найбільший блокпост: 3000 машин…

5 днів поспіль ми стояли під палючим сонцем із надією, що нас випустять.

5-й день у Василівці. Ми були виснажені. Надія зникала. Але ввечері наша колона поїхала — ми були ближче до блокпосту.

Нарешті — наша черга. Росіяни перевернули всю машину.

6 годин ми чекали. І ось — ми проїхали. Ще один вирішальний блокпост — і далі вільна Україна.

Сіра зона. Побиті будинки, машини, ракети. Було страшно.

І раптом — український прапор. Радість, сльози. Крик: “Ми вдома!”

Далі — Запоріжжя, перевірка, документи…

Ми приїхали в Дніпро.

Зараз у мене все добре. Батьки поруч. Але вдома нічого не залишилось. Украли техніку, розбили дім. А поруч стоїть мій садочок, який ніколи не буде цвісти, як раніше.

І кожного дня я кажу: “Дякую, що ми живі”.