Арендар Михайло, 9 клас, Іванківський ліцей Іванківської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Процик Людмила Григорівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Про 24 лютого я не пам’ятаю майже нічого, окрім безмежної паніки та глибокого страху моєї родини. Їхні розгублені, наповнені тривогою і розгубленістю погляди немов віддзеркалювали хаос навколо. І в мене, напевно, був такий самий погляд, дивлячись у порожнечу, відчуваючи пронизливий холод. Я майже нічого не відчував: ні страху, ні співчуття. У мене було одне відчуття — гнів і жага помсти, і ці емоції тільки посилювалися, мов ураган.

Пропало співчуття до людей, навіть коли я бачив постраждалих і вбитих. У мене не було жодного відчуття співчуття, лише одне бажання — перерізати горло тим, хто нахабно прийшов на наші священні землі.

Перебуваючи під гнітом окупації й виходячи на подвір’я, я спостерігав за підрозділами винищувачів та гвинтокрилів, які несли руйнування та смерть. Спостерігав колони важкої техніки, що тягнули за собою зброю, чув оглушливий гул та гуркіт, що розривав тишу. Завжди, чуючи черги автоматного вогню, які не стихали й віщували неминучість загибелі, я відчував, як ненависть стає частиною моєї суті.

Ховаючись у підвалах, немов щурі, люди пересиджували авіаційні прильоти, що сипалися з неба регулярно. Кожні два дні з неба прилітали “дарунки смерті”, залишаючи після себе переорану землю, сповнену сліз, крові та смертей.

У ці часи я перебував у бабусі, у їхній хаті в селі Блідча. Окрім нашої родини, тут були ще дідусь з бабусею та родина дядька. Нас було 12 людей у цій невеличкій хаті, і до всього цього ще одне немовля — 6 місяців.

Перебуваючи під тиском окупації місяць, ми ховалися, страждали, плакали. Мали певні харчі: спочатку їли консерви та закрутки, яких було не так вже й багато. Це призвело до того, що ми навчилися економити. Однією з головних проблем з їжею було дитяче харчування, якого не стало немовляті уже майже через 5 днів. Доводилося вдаватися до хитрощів, а також привчали маленьку дитинку до всього: робили різноманітні пюре.

Ці 1000 днів війни — це безкрає море страху, без надії та бажання вижити.

Я більше не відчуваю тепла, радості чи співчуття. Я відчуваю лише ненависть, нападників називаю загарбниками, навалою, ворогами. Я у дев’ятому класі, поки що допомоги з мене майже немає, але я твердо переконаний, що росіяни — це вороги номер один, прощення для них немає.