Велика Писарівка зруйнована обстрілами росіян. Місцеві мешканці вимушені були виїхати та починати все з нуля. 

Я мешкала у Великий Писарівці Сумської області, поряд із кордоном — всього за 17 кілометрів від Росії. Саме там я зустріла початок повномасштабної війни. Прокинулася, і летів літак. Мій чоловік ще міг ходити, і я сказала йому: «Війна почалася». Він не повірив. Потім подзвонила кума, яка живе в нашому селі, і сказала, що війна. Я одразу зателефонувала дітям, що живуть у Харкові, і вони підтвердили: у них щось страшне коїться. 

Я пам’ятаю також хлопців, які приїхали захищати наше село. У них не було нічого, голодні і змерзлі. Я допомагала їм: приносила молоко, сало, готувала їжу. Якби не вони, село б захопили росіяни.

Пізніше я переїхала до Охтирки, але їжджу додому, бо маю городи та господарство, за якими потрібно доглядати. 

Село зруйноване. Як можна виживати? Ми, звісно, з села, але зараз у нас уже немає ні качки, ні курки, ні поросяти. Корів продали. 

Ми в селі, самі розумієте, жили від того, що щось продавали, хазяйство тримали. А наразі ми все продали, бо ми тут не мешкаємо постійно.

Страшно жити на прикордонні і виживати важко, бо треба оплачувати квартиру, харчування та комунальні послуги. Війна вплинула і на моральний стан моєї родини. Діти та онуки розкидані по Україні, і я не можу бачити їх щодня. Тиск війни відчувається щодня, і кожен день приносить переживання і тривогу.

Сьогодні я мрію про мир і повернення додому, про відновлення села, про те, щоб люди могли жити у своїх будинках і господарствах. Хочу повернутися до роботи та звичного життя, хочу, щоб діти та онуки були щасливі і здорові. Вірю в перемогу і сподіваюся на відбудову свого села для майбутніх поколінь.