Інна не змогла поховати чоловіка в окупації через постійні обстріли. Росіяни тримали мешканців Херсонщини у нелюдських умовах. 

Я з Херсону. До війни жила звичайним життям. Мала свій маленький бізнес - була закрійником-модельєром, шили жіночий одяг із подружкою.

Повномасштабна війна застала мене в Херсоні. Ще до цього, з 2014 року, я чула звуки війни, але справжнього страху тоді не відчувала. А 24 лютого 2022 року росіяни заїхали в місто. Це було несподівано: я ніколи не бачила ні танків, ні бронетранспортерів, а тут - ще й люди в масках. Було дуже страшно. Перші два тижні ми сиділи в підвалі п’ятиповерхівки. Продуктів майже не було, навіть хліба. Води не було, доводилося ходити до Дніпра набирати воду по чашці на день. Грошей готівкою теж не було, і лише через десятих людей син міг передати мені якусь суму.

Я бігала по вулиці між танками і БТРами, ділилася продуктами з сусідами, раділа навіть маленькому пакетику сухариків, який я насушила ще взимку. 

Люди голодували, мерзли, окупанти ходили по хатах, виселяли людей і займали їхнє житло. Ми ризикували, виходячи на площу, співали гімн, вимагали, щоб окупанти поїхали. Потім газ і обстріли змусили припинити такі акції.

Перед війною, у січні, я поховала дев’яносторічну маму. Чоловік помер у березні, і поховання було складним через обстріли – довелося ховати його з лікарні, бо саме там він помер. Його відвезла ритуальна служба, я навіть не знаю, де його могила. 

Мій дім затопило, залишилася лише батьківська квартира в центрі. Зараз там обстріли, і я не знаю, що вціліло.

Після дев’яти місяців окупації, коли місто звільнили, я нарешті змогла поїхати до дітей, які мешкають в Одеській області. Зараз перебуваю в Одесі як переселенка. Отримую 2000 гривень як ВПО, пенсія - 2700. Гуманітарну допомогу тут майже не видають, або черги величезні.

Я мрію повернутися до свого рідного Херсону. Хочу знову працювати закрійником-модельєром, бо люблю свою професію. Але для цього потрібен мир. Молюся щодня за мир і за наших ЗСУ.