«Страшно жити на лінії фронту»

Туяхова Анжела, 26 років:

Дитинство має бути спокійним і мирним у дитини, щоб їй було доступно все, що потрібно. Щоб я могла сходити з ним у лікарню нормально, щоб була медицина хороша, щоб освіта була гарна, доступна. А насправді, тут у селі в нас уже немає нічого, немає ніякого розвитку для дитини.

Раніше діток набагато більше було, а зараз дитячі садки порожні. У нас велике село було. Усі повиїжджали, тому що страшно жити на лінії фронту, ніколи не знаєш, де тебе що наздожене.

Спочатку якось люди намагалися себе зберегти. Під час вибухів бігли, ховалися в підвали, побоювалися. А зараз вибухи стають буденними, як само собою зрозуміле. Ну стріляють, і все. Ось це, мені здається, страшно, тому що не спрацьовує інстинкт самозбереження в людей. І коли потрібно кудись бігти, ховатися, то переважно всі залишаються на вулиці. А невідомо як вийде.

У лютому 2015 року на нашій вулиці вибухнув снаряд у сусідньому дворі. Пошкодилися будинки. У нас пошкодилася обшивка, вікна вибило. І саме в цю мить мій тато перебував у будинку. Повилітали вікна, будинок труснуло. І по тому десь тиждень тато помер. Серце. Хоча в батька ніколи не було проблем із серцем.

Довго швидку чекали. Їхала вона з Маріуполя. Зв’язку мобільного не було, щоб зателефонувати. Поки знайшли зв’язок, поки додзвонилися...

Тато ніколи не говорив про свої хвилювання. Але я-то розуміла, який стрес йому довелося пережити. Він знаходився в будинку, він говорив: «Я сиджу й чекаю, поки на мене будинок впаде».

Туяхова Зарія Апкілямівна, 64 роки:

Нічого примітного, може, немає тут, але нас сюди тягне. Виїжджали ми, але все одно тягне саме додому. Це наше, своє.

Тепер усе пішло нанівець, усі наші труди, усі наші старання. І найголовніше, що я чоловіка втратила. Обширний інфаркт. Він не витримав усе це, тим паче він був чорнобилець.

Він хороший сім’янин був, ніколи не кричав, не лаявся. Завжди в нас спокійна атмосфера була в родині. Хороший був чоловік. Якби він був зараз із нами, нам легше було б.

Стільки праці він поклав, сам усе робив тут. І все розбилося. Не знаю, він зламався, напевно. Знав, що вже не потягне, щоб відновити.

Коли впало в сусідів, усі осколки полетіли на мій будинок. Розбилися всі вікна, усе повилітало. Дах був увесь в уламках. Я не зможу це відремонтувати, напевно, у найближчі роки. Не знаю, як будемо далі жити. Аби був мир на землі. Уже скоріше б це все закінчилося.

Ночами ми все чуємо, як стріляють. Просимо Бога, щоб не по домівках, щоб не залишилися ми зовсім на вулиці. Ну, а загалом, якось проживемо, якщо буде все спокійно.

Туяхова Анжела:

Страшно, звичайно. Син маленький ще, він не розуміє. Йому хочеться на вулицю піти, а саме стріляли, коли він хоче на вулицю. Як я його випущу? Починає плакати.

Сходити на природу з малюком, на річку не є можливим, тому що неодноразово були трагічні випадки. Поля, ліси заміновані, і люди, які не знали, підривалися. Тварини, худоба – теж.

Я пам’ятаю ще, коли я маленька була, нам у школу завжди приходили подарунки від Фонду Ріната Ахметова. Тобто це не тільки під час війни він допомагає, а й раніше, коли був мирний час.

Зарія Апкілямовна:

Підтримка – це завжди важливо. Коли підтримують, почуваєшся комусь потрібним. Що не зовсім уже списали нас.

Туяхова Анжела:

Мета – підняти й поставити на ноги свою дитину. Це наша довгоочікувана дитина, ми її хотіли, ми її чекали. Хочеться дати їй щонайбільше, що можливо в моїх силах. Будемо сподіватися, що скоро все закінчиться, тому що вже всім набридло жити в незрозумілій ситуації.

Я бажаю всім людям, щоб швидше закінчилася війна і щоб настав мирний час. Щоб ми жили так, як раніше жили, щоб їздили один до одного в гості, щоб не боялися, що десь по дорозі я буду їхати з дитиною і вибухне міна біля мене. Це дуже страшно насправді, якщо так подумати, уявити, як воно є.

Зарія Апкілямовна:

Уже миру хотілося б. Це найголовніше – щоб був мир. А там як-небудь будемо жити.