Син вивіз батьків з палаючого міста, але вся родина зараз розкидана по Україні.

До війни я працював у Гуляйполі: на взуттєвій фабриці, на птахофабриці, потім у шкільному інтернаті, тоді пішов на пенсію.

Війна застала мене вдома. Почали вивозити дітвору зі школи-інтернату, підготовляти будівлю для захисту від бомбардування, щоб діти не постраждали. Потім всіх посадили в евакуаційні автобуси і відправили у Запоріжжя.

Перша ніч на початку війни була страшною. Ми стрибали у погріб, хвалися там. Ой, страшно згадувати! Вирішальним моментом для виїзду стало те, що дітворі стало дуже небезпечно у Гуляйполі, тому що його почали накривати «Градами» і фосфорними снарядами.

Ми живемо у приватному будинку. Почало прилітати на вулицю, у двір, зруйнувало сусідні будинки. Метрів 800 поряд вулиця – все зруйновано. І на нашій вулиці, і через дві хати, там якраз прилетіло сусідці у веранду і гараж.

Виїхати можливості ніякої не було: зламався мій старенький «Москвичок». Син приїхав із Запоріжжя і силком нас із жінкою забрав, сказав: «Нічого вам тут залишатися. Ви мені живі потрібні». Чужу машину найняв, приїхав і забрав. На постах нас зупиняли, перевіряли паспорти, питали, що веземо, куди їдемо.

Ми поїхали до Запоріжжя, тому що це недалеко від дому. Тут ще до війни у 70-х роках  ми жили. Можна сказати, що саме небезпечне місце було. Та й думали, що це ненадовго, думали вертатися. Але всю нашу родину розкидало по всій Україні. Діти воюють, зять воює. Ця війна шокує, що гинуть діточки неповинні, яких дуже жалко, і нізащо страждають. Ми самі похилого віку. Хворіємо, жінка після інфаркту, їй 64, мені буде 66. Один одного заспокоюємо, що буде все добре, що наші хлопчики переможуть, і буде все добре.