Ми з Гуляйполя. Жили разом із чоловіком, двома дітьми і мамою. Наш старший синок недієздатний, має інвалідність, йому 28 років. Молодшому – одинадцять. Я працювала фельдшером екстреної медичної допомоги.

24 лютого подзвонила моя старша сестричка і сказала: «Вмикайте телевізор, починається війна». Спочатку не повірилося, а потім було дуже страшно. Ми не вірили до того моменту, поки не почали нас бомбити. Думали, що якось усе вирішиться і росіян проженуть. Але вийшло ось так.

Було складно і страшно. Ми не знали, що нас чекає. Дома було дуже страшно залишатися, сидіти в тому підвалі. Дітей ми намагалися годувати, а самі з чоловіком практично нічого не їли. Взагалі не хотілося. У підвал бігали постійно. У хаті було дуже холодно, бо в нас було електроопалення. 

Старший хлопчик у нас кремезний, і він нічого сам не робить. Ми його тягнемо в підвал та з підвалу, а він кричить, бо не може зрозуміти, що відбувається. Дуже важко навіть згадувати про ці страхіття.

Біля нас був приліт. Тоді ми, звичайно, злякалися і поїхали з Гуляйполя. Спочатку в Полтаву - там у родичів пожили. А тоді вирішили повернутися ближче до домівки, бо надіялися, що все це невдовзі закінчиться, і нам буде ближче їхати додому. 

Всюди, де ми були, – і в Полтаві, і в Миргороді, і в Запоріжжі, – абсолютно всі люди ставилися з розумінням, по-доброму. Багато хто допомагав. 

Мріємо повернутися додому. Мріємо, щоб у дітей було справжнє дитинство – зі школою і всім іншим.