Виїхали з міста, коли почалися прильоти. Я була вагітна, лікарів у місті майже не залишилося на той час і нам прийшлося виїхати. Вагітність була тяжка, з ускладненнями. Виїхали у місто Запоріжжя, так як там у чоловіка був небіж на той час. Він знімав однокімнатну квартиру. Тому якийсь час ми жили там. Потім зняли собі другу квартиру. Так як у чоловіка закінчилася відпустка, він повернувся до рідного міста. А я з 2 дітьми залишилася у Запоріжжі.

Ми не бачилися більше як півроку. Потім на шахті, де працював мій чоловік, були зміни і його перевели до Павлограду. Дуже довго шукав житло, але не міг знайти, щоб нас забрати. Сам він жив у пансіонаті "Самара" від підприємства. Коли у Запоріжжі стало дуже гучно, чоловік забрав нас до пансіонату. Але для нас там було дуже дорого проживати. Тому, як тільки знайшли житло, то переїхали до Павлограду. Де наразі і живемо.

Страшно сидіти у коридорі із дітьми і молитись, щоб нас не зачепило. Заспокоїти старшу доньку, яка трусилася мов та осика. Та заспокоїти меньшу, яку будили рясні взриви. А перебували у коридорі, бо поблизу нашого помешкання не було бомбосховища.

Як тільки почалася повномасштабна війна, у місті пропало майже все. Продукти купити було дуже важко, були довжелезні черги. Ліків і засобів гігієни майже не було. Води не було у місті майже півроку, а ще відключили газ, якого теж довго не було.

Коли ми були у Запоріжжі, то одна з ракет потрапила дуже близько від дому, де ми тоді жили. Майже усюди повилітали вікна, і весь дім здригався.