Артур Стуріков не залишив рідне місто заради матері та став свідком жорстоких обстрілів. Він перебував у Слов’янську, ризикуючи життям.

Після 12 квітня 2014 року, коли був захоплений Слов’янськ, мені сказали, що за мною повинні прийти та «на підвал» посадити, а в мене наступного дня мало бути відрядження – і я поїхав до Нижнього Новгорода. Відрядження пройшло, повернувся й увесь час окупації знаходився у квартирі. Знаю, що мене внесли в розстрільний список.

Я намагався убезпечити свою родину, доглядати за матір’ю. Дружина із сином виїхали, а мені довелося залишитися, тому що залишилася матір, одну її залишити не можу. Я був згоден тут загинути, але не виїхати. Це моя земля, мій будинок, я не уявляю себе без будинку.

У моїй квартирі відключили світло й інтернет, я перейшов жити в хату. Але там неможливо було перебувати, не минало відчуття, що снаряд летить просто тобі на голову.

Страшно розуміти, що тебе можуть вбити і все – життя закінчилося

Коли я виходив із дому на город, то розумів, що стріляють по околицях міста. Але лупили так... Не можу уявити, яким калібром били по місту – такий був гуркіт, жахливий обстріл.

Я розумів, що стріляють далеко, але страх виник на клітинному рівні. Цей страх паралізував серце, а від серця німіли ікри на ногах. Це найстрашніша річ, коли розумієш, що тебе можуть вбити і все – життя закінчилося, усе закінчилося.