Гриценко Кирило, 9-а клас, комунальний заклад загальної середньої освіти Балабинський ліцей «Престиж»

Вчитель, що надихнув на написання — Толматова Тамара Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Осінь. Я люблю гуляти вуличками Львова після уроків, аби подихати повітрям та трохи перепочити від виконання завдань. Не дуже хочеться повертатись до квартири. Там іноді ввечері на душі стає якось темно, незатишно.

Час від часу на очі навертаються непрохані сльози, які я так старанно ховаю від мами. І не тому, що соромно плакати, а тому, що їй теж важко, і просто не хочеться її засмучувати.

У неї теж ой яке нелегке життя…

Щоб заспокоїтись, я беру чашку гарячого чаю, сідаю коло вікна і, дивлячись на гамірну вулицю, поринаю в спогади про таке далеке життя у рідному селі. Наш будинок, в якому ми жили разом з татом, мамою й старшою сестрою.

Мені важко згадувати, але я добре пам’ятаю той день, коли почалась війна. О шостій ранку я прокинувся від вибухів, які лунали один за одним. Мої батьки були налякані і не могли повірити в те, що відбувається, не знали, що відповідати на наші питання. Того ранку мене не пустили до школи. Отак почалося наше нове життя.

Кожного вечора ми лягали спати одягнені в теплі речі, тому що коли лунала повітряна тривога, ми спускалися в підвал, де було холодно, незручно, але хоч трохи безпечніше, ніж у будинку. Так пройшов тиждень. Дійшло до того, що не вмикали світло, бо боялися, що на світло щось прилетить. Смішно, але боялися всього. Страх і паніка поселилися в нашій сім’ї.

Але 04.03.2022 року батьки вирішили, що мені, моїй сестрі і мамі треба негайно виїжджати в більш безпечне місце. Зібравши всі необхідні речі і документи, ми вирушили на вокзал.

В евакуаційному потязі сиділи на сумках у коридорі, бо вагони були переповнені людьми, які виїжджали в невідомість, щоб зберегти свої життя.

Більше доби ми їхали-мучилися. Постійно перед обличчям снували чиїсь ноги, які несли своїх господарів до туалету. Ми з мамою та сестрою намагалися жартувати, роздивляючись різні моделі взуття. Аби не думати про невідоме, що нас очікувало там, десь, після зупинки потяга.

Коли приїхали до Львова, нас зустріли знайомі моєї бабусі і поселили нас в дачний будиночок.

Сусіди, які жили поруч, були дуже добрі й уважні, допомогли нам з продуктами і провели екскурсію по Львову.

Отак почалось моє нове життя в чужому місті.

Згодом, коли ми трохи адаптувались, мама і сестра почали працювати, щоб якось вижити. Тато залишився вдома. Потім і сестра повернулась до Запоріжжя – до коханого. Отак і залишилися удвох.

Мама постійно працює, бо жити в чужому місті дорого. Я днями сам. Залишився навчатися у своїй школі. Однокласники й вчителі мене підтримували. І я розумів, що хоча б на час уроків — я не один. Так склалося, що тут у мене немає друзів, тому що — сором’язливий і мені важко знайомитись. Але я поринув у навчання: у ньому я знаходжу і втіху, і розраду.

Нема коли сумувати – до двох годин уроки, потім прогулянка містом, потім – виконання домашніх завдань. Ще й маму радую: навчився готувати не дуже вишукані, але пристойні, як на мене, страви. Хвилююся за неї, бо тільки ж я поряд з нею.

До війни у нас була велика і щаслива родина. Але все змінилося в один день.

Зранку й ввечері перелистую новини в телефоні: хвилююсь за своє рідне селище, наш будинок, тата. Згадую друзів, як вони там? Страшно подумати, що колись я повернусь додому, а на місці будинків і вулиць будуть одні руїни. Це неймовірно тяжко і боляче для мене.

Але сидячи за чашкою ароматного чаю в теплій, уже ніби рідній кімнаті, дивлячись на мерехтіння вогнів за вікном, розумієш серцем, може, душею, що це не надовго, що скоро все має закінчитися. Я вірю в нашу перемогу й з нетерпінням чекаю на той день, коли закінчиться війна і я повернусь додому. Це моя мрія. Нехай вона здійсниться.