Івженко Софія, 9 клас, Лебедівська гімназія

Вчитель, що надихнув на написання — Паливода Галина Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022... повномасштабна війна… Ніхто навіть не очікував, що в своєму житті застане війну, яка змінить його життя назавжди. В лютому я чула багато жартів на рахунок війни, адже ніхто не вірив, що вона насправді може початися. Але не я! Як тільки дізналася про це, в моєму серці щось надломилось. І кожен день був мукою, яка їла мене зсередини. Пам’ятаю вечір 23 лютого. Я дуже хвилювалася через всю цю ситуацію, тому запитала у мами: «Мамо, а війни точно не буде?». І мама з впевненістю відповіла мені: «Донечко, навіть не хвилюйся з цього приводу, її точно не буде!». Я повірила, тому що мама ніколи не брехала мені. Після цього лягла спати і почала думати про контрольну, яка мала бути наступного дня. Але о 4 годині ранку прокинулася від гучного вибуху. Моє серце стиснулося від страху, який охопив все моє тіло. І тут я почула фразу, яку казали моїй мамі по телефону: «Все…почалося... почалася війна». Ця фраза заполонила мій мозок. Я просто не могла в це повірити, запевняла себе, що це лише страшний сон з якого от-от зможу вилізти, але це було не так. Це я зрозуміла, коли мама окинула мене розгубленим поглядом. Вона почала збирати весь наш теплий одяг, документи та все, що вважала потрібним.

Лише через декілька днів, ми наважилися вийти в магазин, однак там майже не було продуктів. Всі купували їх як скажені і я усвідомила, що тепер це гра на виживання.

Не зважаючи на все це, моє серце боліло не менше за улюбленців. В мене є кішка та собака. Я хвилювалася, а що ж буде з ними? Чи виживуть вони? Вони ж такі беззахисні. В голові були думки: «А в чому вони винні? Чому наш народ з покоління в покоління має страждати? Чому нас у всі часи хотіли вбити?». Але відповідь я не знайшла і по сьогодення. Кожен день мене переповнювали різні емоції: страх, відчай, розуміння, що моє дитинство закінчилося і почалося суворе життя. Однак в моїй дитячій душі залишався вогник надії, що все буде добре. Через місяці два ми всі почали приходити до тями і в нас відновилося навчання. Були основні предмети, загалом по 3-4 уроки на день. Той семестр ми закінчили на дистанційному навчанні. Коли почалася повномасштабна війна, я була в 6 класі, а вже цього навчального року я закінчую 9 клас. Мені навіть не віриться, тому що часом здається, що це все неправда і мені досі 12 років, ніякої війни не було. А моя найбільша проблема — не зроблене домашнє завдання. На превеликий жаль, це не так.

І мені сумно визнавати той факт, що погані спогади від війни почали витискати щасливі та життєрадісні моменти мого життя.

Я майже не пам’ятаю як ми жили без повітряних тривог, обстрілів, які постійно вганяють в страх і відчай. Та незважаючи на всі негаразди я вірю в те, що ми зможемо захистити свою рідну Україну від країни-терориста.

Ця війна нанесла мені, та й всім українцям великої моральної травми. На наших очах помирали люди, ми бачили зруйновані будинки, в які влучила ворожа ракета, як дружини та матері оплакували своїх синів і чоловіків, які мужньо пішли боронити нас, щоб ми могли спокійно спати.

Я вірю, що Україна залишиться незалежною, але якою ціною?

Війна залишила всім нам болючу рану, яку зможе загоїти тільки час, але навіть тоді вона буде нити.