Світлана з чоловіком від самого початку війни перебували під обстрілами, тому вирішили виїхати до родичів, щоб перечекати цей жах і повернутись додому. Але надія поступово згасла

Але мене о шостій ранку визвали на роботу. О дев’ятій ранку почалися сильні обстріли, і я навіть не змогла потрапити додому. Тому із Сєвєродонецька, з роботи, я поїхала до батьків у Лисичанськ. Мій цивільний чоловік із сином з дому поїхали до мене. Я після того не змогла потрапити в свою домівку, бо потік машин був дуже великий. В чому на роботу зранку виїхала, в тому і поїхала. Ми два тижні були в Лисичанську в батьків у приватному секторі. Страшно – особливо, коли були прильоти. 

Ми 9 березня виїхали - тоді ще вдавалося нам скупитися потрошку, якісь запаси були. І світло ще навіть було. Ми звернулися до поліції за порадою, чи можна там виїжджати в такий-то час, і вони сказали, щоб ми спробували. Ми сіли в свою машину і поїхали.

В Лисичанську я постійно перебувала в стані, що скоро це все закінчиться і все буде добре. Коли ми приїхали до Черкас, я ще була впевнена, що ми скоро повернемося додому. 

Ми приїхали в Черкаси, бо в нас тут є родичі. Вони нас надзвичайно підтримали і житло нам одразу підібрали. Особливо в перший час багато було всілякої гуманітарної допомоги і від фондів, і від людей. Наразі ми цього не потребуємо, стараємося самі справлятися з усіма труднощами. Тут життя більше розмірене. Люди тут, звичайно, переживали, але не так, як у нас.

Я не розумію що буде далі. Живу в режимі очікування. Батьки мої виїхали, зараз тут, зі мною. Ми втратили все. Від дідусів і бабусь залишилося дві квартири. У батьків був дім у приватному секторі, який повністю згорів. Моя квартира в Сєвєродонецьку ціла, але там чужі люди зламали замок і поставили інший, туди доступу немає. У чоловіка в квартирі теж двері змінили, і ніякого доступу до неї немає. У нього батьківський дім в Лисичанську - там все, що можна було, вкрали з гаражу і сараю. Його мама також з нами тут. Це страшно. Зараз ми всього лишилися, і не розуміємо, як заробити собі або батькам на житло - це неможливо. Страшно залишитися на вулиці. Стараємося про це не думати і надіємося на краще. Саме головне, щоб здоров'я було, а там, дай Боже, справимося.