Василько Ірина Григорівна,

викладачка Липницького закладу загальної середньої освіти І - ІІІ ступенів

Моя Україна майбутнього

Мир… Часто я вживала це слово на уроках зарубіжної літератури, коли з учнями вивчали Б. Брехта, А. Камю, Г. Белля, Дж. Бойна чи поезію К. Галчинського, А. Маргул - Шпербера та і, взагалі, в своїй повсякденній розмові. Промовляючи слово «мир», тішилася, як дитя. І завжди говорила дітям: «Це так прекрасно жити в час, коли немає війни!» Я навіть уявити не могла, що він може колись закінчитися, що в одну мить його не стане… І мені, дорослій жінці, стало страшно і боляче.

Страшно не за себе, а за дітей, за молодь… Адже дитинство і юність – це найкращі, найщасливіші миті життя людини!

Як грім серед ясного неба прозвучало слово «війна»… Війна перекреслила багато мрій та сподівань, продовжує забирати життя невинних людей, краде радість душі і серця… Але вона, ця «чума», ніколи не зможе вкрасти і вбити в нас, українців, силу духу та віру в перемогу!

Сьогодні слово «мир» звучить для кожного українця як довгождана мрія, як мета, до якої ми впевнено ідемо, не спиняючись ні на мить. Від малого до старого, усі працюємо на перемогу та підтримуємо наших воїнів, свою державу хто чим може: словом, малюнком, гривнею, смаженим пампушком, молитвою…

Майбутнє без війни… Україна переможе! І розквітне! Це буде сильна та процвітаюча держава, куди з далеких доріг повернуться люди.

Що зроблю я, коли Україна переможе? Я не знаю напевно, що я зроблю, де я буду і чи буду я взагалі… Але з нетерпінням і вірою чекаю… Хочу, щоб якнайшвидше прийшов довгожданий мир. Я готова чекати скільки завгодно, лиш би був переможний мир для нас, українців. Але я знаю точно, що коли Україна переможе, я буду плакати, голосно ридаючи, і вмиватися сльозами… Щоб очистити свою душу і серце від болю, розпачу, горя, тягаря, який на нас, українців, поклала війна. Це будуть сльози радості. А потім я впаду на коліна перед іконами і буду молитися довго-довго і промовляти: «Дякую, Тобі Боже, що зберіг Україну для мене, для нащадків. Благослови, Господи, українців на мирне життя у своїй, Богом даній державі». А тоді встану з колін, високо підніму голову і

піду до людей, щоб діяти, працювати, відбудовувати свою змучену, виснажену війною Україну. І це буде найбільше щастя на землі. Адже тільки усі разом ми - велика сила!

І заспіваємо пісню, українську пісню. І поллється вона над просторами рідної землі, звеселяючи душу та серце, даючи сили і наснаги до роботи, до нових звершень, віри в завтрашній день, який обов’язково принесе народу щасливу долю, вистраждану і виборену в тяжких боях ціною людської крові:

«Хай святиться ім’я Твоє, краю мій милий,

Там, де гори і доли в переплетенні рік.

Хай Господь посилає нам мудрості , мужності й сили

І хранить Україну нині, прісно, вовік…»

Так, гадаю, що це буде саме та пісня, яку сьогодні співає кожен українець, як молитву, в очікуванні переможного миру. Це пісня на слова Вадима Крищенка, музику Геннадія Татарченка. І це буде пісня у виконанні українського народу!

А ви чуєте як звучить пісня? Яку могутню силу вона має? Здається, що слова пісні долітають до небес…

Вірю, що настане день і Бог почує наші молитви…

Не перестану ніколи Йому дякувати…

«Дякую, Тобі Боже, дякую Тобі…Хай святиться ім’я Твоє…»