Чурилов Денис

28 група, державний навчальний заклад «Сумський хіміко-технічний центр професійно-технічної освіти»

Вчителька, яка надихнула на написання – Матяш Любов Михайлівна

Війна. Моя історія

Війна… Вона несподівано ввірвалася в наше життя, немов торнадо. Вибухнула громами жахіть, спалахнула блискавкою ненависті, полилася кривавими річками по українській землі…

Двадцять четвертий лютневий ранок дві тисячі двадцять другого року почув страшне слово «війна». І замість сонця опустилася темрява на Україну. Застогнала земля, заплакала… У серці поселилося сум’яття, у голові виникло безліч запитань: «Чому? Навіщо? За що? Невже все це відбувається з нами у ХХІ столітті?!»

Хотілося кричати на весь світ! Хотілося прокинутися від кошмару! Та ні – це був не сон! Поряд стояла розгублена мама.

Безпорадний брат сидів у інвалідному кріслі, і його благальний погляд, здавалося, обпікав душу. Відчай і страх в очах рідних… А потім… потім пішли ворожі танки через моє село Верхню Сироватку.

Здригалося все навколо, тряслося в божевільній лихоманці. Тисячі одиниць пройшло по наших душах. Майже цілу добу рухалася колона по Харківській трасі, у напрямку до Києва, до перемоги. Думали, що пройдуть під оплески, що зустрічатимуть українці агресорів квітами й рушниками. Та не так сталося, як гадалося… На зміну страху до людей повернувся український запал і жага до волі, до боротьби за життя, за країну.

Невдовзі тікали «миротворці», збентежені й злі, розбиті теробороною Тростянця й Охтирки, через сусіднє село Великий Бобрик.

Звичайно, було дуже страшно усвідомлювати, що в цьому тимчасово окупованому селі знаходиться моя двоюрідна сестра (на той час вагітна) зі своєю родиною.

Десять днів і ночей, коли думки плутаються, хвилювання змушує серце шалено калататися… Дуже жахливо, коли відчуваєш себе безпорадним проти градів, савушок, ракет, коли не розумієш, чи настане для тебе «завтра»? Чи залишаться живими рідні? Чи не знищить до ранку села п’яна свавільна орда?

Війна… Скільки вона принесла нам горя, сліз, страждань, руїн!.. Скільки забрала життів?! Прикро, що в когось уже назавжди відібрано дитинство, юність, право на життя. Скільки все це жахіття триватиме? Скільки ще доведеться пити гіркий напій страждань? Виття сирен, обстріли сусідніх прикордонних сіл, зруйновані оселі, повернення односельців на «щитах»…

Хочеться вірити,що перемога не за горами. Україна обов’язково переможе! Мир і злагода прийдуть у кожну родину. Відбудуються міста і села, розквітне земля щирістю і добротою, повернуться з – за кордону українці.

Колись про всі ці події будемо лише згадувати, і безліч розповідей, пережитих очевидцями, складуться у велику історію України, що вивчатимуть нащадки.

Хай збудуться пророчі слова славного Кобзаря:

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.