На початку війни я мешкала в селі Покровському Дніпровської області. Живу сама. Хворію, віл-інфікована. Син у Польщі, з чоловіком 15 років не спілкуємось. Я не знаю, де він, телефона і адреси не знаю. Ми не розведені. В своєму селі живу сама. 

По телефону, по телевізору почула, що почалось вторгнення Росії. Я до цих пір не вірю, що росіяни, брати, на сестру пішли. Коли вони зупиняться? Брат сестру вбиває - навіщо таке робити? Мій син у Польщі каже, щоб я приїжджала до нього. Я сказала, що не приїду. Мені таблетки приймати кожен день. Мені 58 років. Ні собак, ні сусідів не покину. Нас вранці і ввечері бомблять. 

Будинок в мене старенький, але земля є. Я працюю на своїй землі, людям допомагаю і сама виживаю. Я не хочу нікуди виїжджати. 

Уся Польща переповнена нашими людьми. Мені 57 років, я свою країну не покину. Все село одне одному допомагало, нас ніхто не кинув. Нам допомогу дають, воду привозили. Коли водосховище пішло, то за воду бились. У нас ніхто не виїхав, усі допомагають. Якщо комусь тяжко, то наше село прийме людей.  

Коли прилетіли три рази ракети в село, я сильно злякалась, плакала. Коли бомблять, мені дуже страшно, тому що я живу сама. Страшно, коли летять ракети. 

З сусідами тримаємось поруч, ніколи не покинемо один одного. Якщо мій будинок засипало, то сусіди розкопали. У нас село тримається один за одного.  Сусіди хороші. 

В майбутньому хочу бачити квітучу Україну.