Я з Торецька. Мені зараз 30 років, дитину я народила за пів року до війни. Нам подзвонила тітка з Києва і сказала, що в них стріляють. Ми спочатку не вірили, а на другий день війська наші зайшли. В щоці були всі, ніхто ж не думав виїжджати. У березні місяці в нас почали стріляти. 6 квітня 2022 року ми виїхали з дому.

Нам казали, що ми їдемо на два тижні, все буде добре, але вже третій рік пішов. Ми не їздили додому, бо там немає нічого - все розбито. Намагаємось жити далі. 

Дитині було вісім місяців, вона розуміла, що стріляють, і їй було страшно. Ми зібрали деякі речі необхідні і виїхали звідти. Тяжко було покидати домівку, друзів, але потрібно дитину рятувати. Вже багато дітей померло. Якби я залишилась, могло б і з моєю дитиною таке статись. 

Ми коли приїхали в Дніпро, з дітьми спали на вокзалі. Нам порадили оселитись в школі – ми деякий час там були. У нас стали хворіти діти, бо ми жили в спортзалі. Стали шукати якісь домівки. Знайшли в Кіровограді, зараз тут живемо майже два роки. Хочеться додому з’їздити і подивитись, що там. Друзів побачити, рідних, які там залишились. 

Мрію повернути своє життя назад, у стабільність. Вдома у нас було все, а тут немає нічого. У нас робота була, а тут важко знайти роботу. Я в декреті. Нас з Донбасу неохоче беруть на роботу.