Мені 54 роки. Я жила з донькою в Маріуполі. Працювала в школі, яку росіяни розбомбили трьома авіаударами. 24 лютого по дорозі на роботу мені зателефонувала директорка школи і сказала, що не треба приходити, бо почалася війна.

Було небезпечно залишатися у своїй квартирі на десятому поверсі, тому ми з донькою пішли до знайомих, що мешкали у приватному будинку. Починаючи з 28 лютого, півтора місяці просиділи у підвалі. Жодного разу не милися за цей час.

Під парканом розірвався снаряд – залишилася глибока вирва. Ми думали, що не виживемо. Коли ставало трохи тихіше, я ходила дивитися, чи ціла квартира. Страшно було ходити, бо всюди лежали трупи.

Росіяни громили Азовсталь, а потім зайнялися зачисткою будинків і підвалів. Шукали українських військових.

Ми ходили на пошуки їжі. Інколи кадирівці пускали нас на продуктові склади. Нам було страшно, бо вони стріляли та змушували кричати: «Ахмат – сила!»

Раз на тиждень видавали пів буханки хліба і пляшку води. На підтвердження того, що ми їх отримали, ставили кружечок у паспорті, на сторінці прописки. Я була обурена псуванням документа, а окупанти говорили, що він мені більше не знадобиться.

Я дуже схудла. Не віриться, що ми вирвалися з того жаху. Виїхали звідти двадцятого квітня, перед Великоднем. Нас евакуювали росіяни. Вони дали годину на збори. На місці евакуації були російські військові та преса. У нас брали інтерв’ю. Просили висловити вдячність росії за можливість виїхати. Нам було страшно щось говорити. Не могли відкрито висловити свою позицію, бо боялися за своє життя. У нас запитали, хто хоче в росію. Не було жодної піднятої руки. Потім запитали, хто хоче в Україну. Усі підняли руки.

Навіть коли ми сіли в автобус, то не знали напевно, куди нас збиралися везти. Шофер був п’яний. Ми думали, що загинемо в автокатастрофі. Фільтрація пройшла нормально. Жінок не перевіряли так ретельно, як чоловіків.

Зараз ми з донькою мешкаємо у родичів на Тернопільщині. Я їздила в Чернівці до невропатолога, тому що не могла спати через постійний головний біль. Лікар назначив мені уколи і таблетки. Це трішки допомогло. Також на мене добре вплинуло перебування у колі рідних, які мене підтримують.

Мрію повернутися в Маріуполь. Сподіваюся на деокупацію нашого міста. Я все робитиму для того, щоб воно стало кращим. Якщо потрібно буде щось прибирати, розгрібати – я готова.