Тетяна Миколаївна з важким серцем покидала рідний дім і їхала у невідомість, але залишатися в окупації було дуже небезпечно
Мені 42 роки. Проживала з чоловіком в Новоолексіївці Херсонської області. Діти вже дорослі, й жили окремо.
Ми прокинулися раніше п’ятої ранку від вибухів. А через півтори години по нашому селищу вже їхали російські танки. Нас захопили.
На нашій окупованій території не можна було багато розмовляти. Чули навіть стіни. Сусіди нас здавали росіянам. Це дуже важко. Навіть рідні люди стали колаборантами і пішли працювати на росіян.
Не було впевненості у наступному дні. Страшно було втратити роботу, покинути домівку і виїхати у невідомість. У нас там є старенька бабуся і свекруха. Вони залишились там удвох - більше нікого. Ми відкладали евакуацію, бо не було кому за ними приглядати.
Виїжджали ми на своєму авто. Два тижні готувались до виїзду: розпитували у людей, що треба з собою брати, яким маршрутом краще їхати. Один волонтер допоміг нам виїхати. Було дуже тяжко виїжджати, бо з собою не можна було нічого взяти: російські окупанти все з машин забирали.
Ми їхали через Токмак, Вербове, Оріхів. Було 26 російських блокпостів. І на кожному нас зупиняли і все перевіряли. Нам повезло, бо ми заїхали о 14 годині до Запоріжжя, а обстріли почались пізніше.
Мене зворушило гарне ставлення волонтерів у Запоріжжі. Вони всіляко допомагали і не залишили нас у біді. Чоловіку запропонували роботу, і ми тут залишилися. Зараз я теж знайшла роботу і працюю.
Війна згуртувала нашу родину. Ми зараз всі разом, один одному допомагаємо. Не тільки рідні, а й двоюрідні, і троюрідні - усі зараз спілкуємося. Намагаємось всіляко підтримувати один одного.
Дуже хочеться на паску поїхати додому. Але все так затягується, що вже й не віриться, що це скоро закінчиться. Дуже хочеться, щоб якнайскоріше настав мир. Щоб мої діти росли у мирі. Хоч вони і дорослі, але ж вони не можуть жити так, як жили ми. Хочу, щоб вони посміхались.
