О четвертій ранку сусідка, яка в системі МВС працювала, підняла нас усіх і повідомила, що почалися військові дії на нашій території. А ближче до восьмої ранку ми вже щось почули. Шок був. Хоч я й не з полохливих, але не хотілося вірити до останнього.

Я виїхала звідти 18 квітня 2022-го. На той момент у нас уже були дуже великі перебої з водою, газом і світлом. Будинок мій ще був цілий. Але тільки-но я виїхала – і його не стало. Тобто ми вчасно ретирувалися.

Найгірше для мене - все-таки втрата житла. Ті, хто там залишився, подзвонили і сказали, що нашого будинку немає. 

Труднощі були з житлом, де можна було б перебути. Я виїхала одразу за межі України до доньки. А тоді вже повернулася сюди, щоб вирішувати всі питання. Оскільки будинку немає, треба ж було все оформлювати. Основна моя проблема – це житло.

Приємно те, що люди осторонь не стояли, допомагали нам нехай не адаптуватися, але хоч десь прихилитися. Ми допомогу отримували і від людей, і від організацій благодійних. 

Через знайомих я потрапила на Хмельниччину. Люди звідси мені запропонували приїхати. Тут вони мають і хату під здачу, і квартиру, якими не користуються, бо мають житло в Хмельницькому. У мене дві доньки заміжні, вони живуть по різних кутках світу. Я тут сама. 

Від мене кінець війни не залежить. Але якщо вірити дописам з інтернету, то мають бути якісь переговори. Коли це станеться – хто його знає? Це суто політика. Навіть прогнозу ніякого не хочу робити. Чим скоріше війна закінчиться, тим ліпше.