Наталія до війни була соціальною працівницею, і у важкий час не змогла залишити своїх підопічних. Допомагала і місцевим, і переселенцям

Я мешкаю в Охтирці, це Сумська область. Перший день війни пам’ятаю дуже добре. Це було на адреналіні. Я працюю соцпрацівником, тож допомагала підопічним - багато літніх людей чекали ліки та продукти. Тим часом через місто проходили російські танки, близько сорока штук. Обстріли були постійні, але я не панікувала. Усе відбувалося дуже швидко, і потрібно було діяти.

На щастя, гуманітарної допомоги вистачало, і магазини працювали. Проте було страшно купувати ліки під обстрілами. Коли пролітав літак, всі роз’їжджались машинами від аптеки, а я стояла й не знала, куди діватися. 

Найбільше мене шокувало, що по мирних людях і будинках завдавали ударів.

Страшно було, коли бомби кидали вночі, поки люди спали. Молодь виїхала, а старі залишилися. Я залишилася, щоб доглядати підопічних, доставляла гуманітарну допомогу, допомагала людям вижити.

Але були й приємні моменти. Багато людей намагалися допомогти. Якщо не вистачало одягу або їжі, приносили все, що могли. 

Я допомагала переселенцям і підопічним, збирала одяг, ковдри, продукти. Це надихало, бо показувало людську доброту і взаємопідтримку.

Війна сильно вплинула на мою родину. Сини воюють, а онуки зараз зі мною. Моєму батькові 85 років, і не можу його кинути. Ми всі залишаємося на місці, підтримуємо один одного.

Я бачу майбутнє тільки мирним. Хочу, щоб люди повернулися додому, щоб села і міста відбудували, щоб діти знову сміялися у шкільних дворах, а не ховалися від обстрілів. Хочу, щоб у нас усе було прогресивне. Діти в нас хороші, і я вірю, що вони нас захистять. Мої онуки вже починають розмовляти, і я дуже рада, що все гаразд.