Російські нападники розрушили усталене життя звичайної родини з Харкова, залишили людей без рідних домівок,  без улюбленої роботи, без щасливого минулого

До повномасштабного вторгнення Росії в Україну я жила звичайним, мирним життям у Харків. Чоловік працював, я працювала в приватному медичному центрі, дитина ходила до садочка. Уся родина чоловіка жила на Північній Салтівці, наші будинки стояли поряд. Тоді нам здавалося, що це велике щастя - бути поруч, підтримувати одне одного, відчувати плече рідних. Ми раділи цьому. І навіть не могли уявити, що згодом зрозуміємо: близькість не завжди означає захист.

У ніч на 24 лютого ми прокинулися близько п’ятої ранку від вибухів. Спершу прокинулася я, а чоловік нічого не почув. Я підбігла до вікна й почала дослухатися. Напередодні ми говорили: «Якщо завтра війна не почнеться, то вже не почнеться». Ми бачили, як біля окружної збиралися військові, але до кінця не вірили, що це станеться.

На роботі головний лікар заздалегідь попередила нас зібрати «тривожні валізи». Я послухала. 

Більше того - змусила зібрати їх маму й бабусю. Ми навіть проговорили план дій: куди їхати, що брати, як діяти

Коли пролунали вибухи, я розбудила чоловіка. Він сказав лише одне слово: «Почалось». Ми швидко зібралися, розбудили дитину. Тоді говорили, що найбезпечніше місце - ванна кімната. Дитина в піжамі чекала там, поки прогріється машина. Я одягла їй комбінезон. Дивним збігом обставин обидві наші машини стояли біля будинку, а не в гаражі. Переноска для кота вже стояла на зібраній валізі.

Поки грілася машина, я набрала води, взяла речі, дитину. Доньку ми посадили з чоловіком у його машину, а кіт поїхав зі мною. 

Я не знала, як поведуся в цій ситуації, тому дитину довірила чоловікові.

Ми їхали через усе місто. Світлофори не працювали, довкола лунали вибухи. На заправках ще не було черг, ми навіть встигли заправитися. Дорога, яка зазвичай займала сім годин, цього разу тривала тринадцять. Тринадцять годин, і ми були в безпеці. Так почався наш новий ранок і нове життя.

Згодом ми дізналися, що всі наші будинки на Північній Салтівці згоріли. Згоріли квартири, згоріло минуле, згоріло відчуття дому.

У біді дуже швидко стає зрозуміло, хто є хто. Абсолютно чужі люди намагалися допомогти нам більше, ніж деякі рідні. 

Зараз ми живемо в селищі, де я народилася. В одному будинку - чотири покоління: прабабуся моєї дитини, бабуся, ми й донька. Ми у відносній безпеці. Працюємо віддалено. Я втратила хорошу роботу, бізнес, квартири. Але ми ще молоді, тож на квартиру ще заробимо.

За ці два з половиною роки я навчилася жити інакше. Не у своєму будинку, серед інших звичок, з чужими правилами, навіть якщо це родичі. Психологічно ми пристосувалися. Ми тримаємося.

Дитина постійно питає про Харків, про те, коли ми повернемося додому. Я живу заради неї.