Прикордоння Сумської області сильно постраждало від російських обстрілів. У рідному селі Тетяни немає жодної вцілілої будівлі, тому вона вимушена була виїхати. 

Я живу на прикордонні, працюю вихователем у дитячому садочку. Перший день війни добре пам’ятаю. Напередодні, близько шостої вечора, я поверталася додому і побачила, як швидко проїхала броньована машина. Уже тоді говорили про напружену ситуацію на кордоні, і в мене закралася тривога. Прийшла додому, поділилася з рідними, але ніхто не хотів вірити, що станеться щось страшне.

Близько п’ятої ранку я крізь сон почула автоматні черги. Лежала і розуміла, що це не навчання і не випадковість. Це війна. На очах виступили сльози, стало дуже страшно. Уся родина прокинулася, ми підбігали до вікон, але була зима, темно, нічого не видно. Телефонували знайомі й кричали: «Тікайте, на нас наступають!» Згодом через нашу Писарівку пішла російська техніка. Так усе і почалося.

Ми проживали в Писарівці, а зараз перебуваємо в Охтирці. У перші місяці гуманітарну допомогу давали і в Писарівці, і в Охтирці. За це вдячні, бо людям було дуже важко.

Найбільше мене шокували постійні обстріли. Два з половиною роки я жила під стріляниною, мінометами. А з березня, коли почався новий наступ, почали бити авіабомбами. 

Будинки ходили ходором. Люди масово почали виїжджати, бо морально витримати це було неможливо. 

Село розбили майже повністю, центр дуже постраждав. І тепер невідомо, чи відновиться воно колись.

У березні я навіть не думала, що доведеться евакуюватися. Ми поїхали в гості до Охтирки з донькою і онуком, і саме там нас усе застало. Уже збиралися повертатися, але рідні подзвонили й сказали не їхати назад, бо там дуже страшно. Чоловік виїжджав евакуаційним автобусом. Зараз інколи навідуємося додому, але жити там неможливо.

Війна дуже негативно вплинула на родину. Усі на нервах, усім тяжко. Чоловік пенсіонер, йому особливо складно. Людям старшого віку важко переносити постійний стрес. Тримаємося разом і підтримуємо одне одного.

Приємно вразила людська підтримка. Спочатку ми жили у знайомих, тепер винаймаємо квартиру. Допомагають навіть чужі люди. Більшість ставиться з розумінням і співчуттям.

Найбільше я хочу миру. Щоб діти могли нормально ходити до школи, а не вчитися онлайн роками. Мій онук уже два з половиною роки навчається дистанційно. 

У Писарівці була школа, але через постійні обстріли діти туди не ходили. Після березневих атак школу повністю зруйнували. 

Немає надії, що діти повернуться туди найближчим часом. Тепер будемо влаштовувати онука до школи в Охтирці. Коли проїжджаю повз стару початкову школу, де колись навчалася сама, бачу зруйновані стіни, вибиті вікна, провалені поверхи. І нова школа також майже знищена. Це дуже боляче. Я хочу, щоб люди працювали, а діти ходили до школи.