Історії, які ви нам довірили
У Валентини Михайлівни неходячий син, тому вони не могли виїхати з Охтирки. Їх сильно бомбили, але це було не так страшно, як окупація
Мені 76 років, я пенсіонерка. Чоловік помер, живу в Охтирці з двома синами. У молодшого – інвалідність першої групи: він неходячий. Тому ми й не виїжджали нікуди, коли нас дуже бомбили. Так і сиділи, поки наші хлопці нас не звільнили.
24 лютого о сьомій ранку я включила телевізор і почула про повномасштабне вторгнення. А у нас вже гепало, в місто заїхав танк, і три БТРи, розгатили декілька приватних будинків. Тоді наші хлопці тут їх і підбили.
Страшно було, коли з літака бомби скидали. Розбили і залізничний вокзал, і ТЕС.
Дуже було тяжко морально, особливо від того, що поруч Тростянець вже окупований. Ми знали, що рашисти там творили, і дуже лякало, щоб вони не зайшли до нас.
Ми живемо у приватному будинку, їжа в нас була. З ліками було важко, але потроху якось діставали. Мер турбувався, щоб були ліки, нам допомагали. Ми отримали і від Фонда Ріната Ахметова допомогу. Дякуємо усім.
Ми думаємо, що війна закінчиться весною. Можливо, у квітні. Найбільше мріємо про мир: тільки щоб був мир у нас в країні і на всій землі.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
