Ірина не змогла жити в окупації серед рашистів і колаборантів. Вдячна своїй старенькій мамі за те, що погодилась на переїзд і витримала важку дорогу

Моя сім'я невеличка: я та мати моя. У мене є син дорослий, у нього окрема сім'я. Моїй матері 81 рік. Ми мешкали у місті Мелітополі у приватному будинку. Саме 24 лютого зранку я збиралася на роботу, але почула по новинах, що розпочалася війна, і на роботу не пішла. Стало дуже страшно. 

Підвалу в нас вдома немає. У перші дні стріляли по аеродромах, потім якісь вибухи були. Ми з матір'ю ховалися у сусідів, у знайомих. У нас є город, тому з продуктами не було ніяких проблем, але неможна було зняти гроші. У матері пенсія, у мене зарплата - і ми нічого зняти не могли. Я займала чергу з п’ятої години ранку. Стояли в черзі усі, холодно, були морози. Займали цю чергу, щоб номерок взяти, щоб потім через тиждень прийти зняти гроші – це були труднощі. 

Потім почались проблеми з хімічними речовинами, з миючими. У Мелітополі мародерство почалося. Всі магазини АТБ були розкрадені. 

Я тільки місяць прожила при окупації, по гуманітарку не ходила, хоча роздавали і українську допомогу, і рашистську. У мене була депресія - я лежала цілими днями. 

Коли я побачила, що в місті багато російських військових, вирішила виїхати. Я дуже вдячна моїй матері, якій 81 рік, що вона погодилась. Виїжджали ми двічі. Перший раз – на початку квітня через Василівку «зеленим коридором», але нас не пропустили. Ми ночували одну добу під Василівкою. Вночі пішли «Гради» - не на нас, а кудись в сторону. Ми перелякалися. Людей було багато, дітей було багато. Діти стали плакати. Так було страшно! 

На наступний день нас знову не пропустили, і ми повернулися до Мелітополя, але я зрозуміла, що не зможу там жити. Через пару днів ми вже виїхали через Обухівську трасу. Теж було дуже страшно, тому що по дорозі були міни, дуже багато постів. На кожному посту перевіряли документи, речі. Ніхто не ображав, але важко було це пережити, бо не знаєш, що очікувати від цих людей. В основному, там були ДНРівці, буряти. 

Ми їхали вісім годин від Мелітополя до Запоріжжя. 4 квітня були в Запоріжжі - і по сьогоднішній день тут. Залишили всі речі, будинок.

Мене шокували ті люди, які, тільки-но прийшли рашисти, пішли до них на роботу і закликали дітей до школи. Не знаю, що б я зробила тим, хто пішов працювати на них. 

Тільки що у вишиванках виховували дітей, розповідали про нашу країну, як ми її любимо, і не пройшло місяця, як вони наділи кокошники та сарафани. 

Що вони тепер говорять там дітям - не розумію. Оце мене дуже бентежить: змиритися не можу з тим, що стільки зради серед людей, з якими працювала більше 20 років. 

Життя тяжке і зараз в Мелітополі. Є у мене там і колеги, які на боці України, але вони не змогли виїхати. Знайомі спілкуються - кажуть, що дуже тяжке зараз там життя. Я живу пів року тут.

Війна скінчиться обов'язково. Я в це вірю. Молюся, щоб вона закінчилася. Дуже хочу, щоб до Нового року наш Мелітополь деокупували. Дуже хочеться Новий рік зустріти в рідному місті. Але я розумію, що до Нового року повністю війна не закінчиться, бо після війни буде очистка. Думаю, що вона закінчиться, у 2023 році, але хочу ще раніше.  

Я хочу, щоб відновилася наша Україна, стала однією з найкращих країн в Європі і світі. Про нас вже знають всі у світі. Моя велика мрія, щоб мені дали виховувати дітей на моїй рідній українській землі, щоб вони дуже-дуже любили свою батьківщину, щоб кожен українець пишався своєю країною. Дуже хочу, щоб відбудувався Мелітополь.