Кашарайло Наталія, вчителька Білокоровицького ліцею

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого… Дзвінок від мами… Війна… І ось уже 1000 днів. 1000 недоспаних ночей.

За кілька днів до повномасштабного вторгнення з’явилася на світ моя донечка Софійка. Ми тільки повернулися з лікарні і тут така страшна звістка. Чому? Невже ці янголята народжені, щоб страждати в цьому світі?

Але тоді мало часу було для роздумів. Ми зібрали речі і переїхали до бабусі в село, бо там є погріб. Як жити далі? Тоді вже не переживала за себе, думала про те, якщо щось трапиться, що буде з дітьми?

Спочатку всі сподівалися, що все незабаром скінчиться, але де там… Ось уже 1000 днів… І хоч я живу не в зоні бойових дій, але перші дні війни не забуду ніколи. Було страшно, коли по дорозі цілими днями йшла тяжка техніка. Земля під ногами дрижала.

Не забуду ту ніч, коли над нашою хатою летіли ворожі винищувачі. Під гул цих літаків ми бігли в погріб.

Сльози на очах, як згадую крик і плач дітей. Старша донечка попереду біжить, а позаду я з маленьким новонародженим янголям на руках.

Тримаю обома руками. Сідаю між мішками картоплі, на столі запалена свічка, над якою бабуся читає молитви, в мене на руках моя Софійка, вкутана теплими ковдрами, зліва від мене сидить старша донечка, якій 8 років, сама дрижить, але гладить мене і каже: «Мама, правда все буде добре?». А ще до нас бігли сусіди. Так ми гуртом чекали тиші. Голова обертом. Такі в нас були перші дні і ночі.

Літаки ворожі вже над нами не літають, але безпілотники та ракети, мов ті вогняні змії, вирують над нами. І аж ніяк від цього не легше. Тому що ми живемо весь час у страху. На скільки ще вистачить нашого здоров’я?

Ця війна зачепила чи не кожну українську родину. Не можу не розповісти про свого брата Василя, який з перших днів захищає нас на сході нашої країни. Щоденні повідомлення: «В мене все добре». І тут мовчанка. Серце матері відчуває щось тривожне. Телефон не в мережі. І так цілу добу ми чекали звістку. Підняли всіх на ноги. З’ясували… Пряме попадання в казарму внаслідок ракетного обстрілу. Тут слів уже не потрібно. Нам тільки сказали, що його точно повезли в лікарню, ніхто не хотів казати що з ним. Телефони розривалися. Виявляється, що в одній з лікарень на сході лежить тяжкопоранений військовий з таким прізвищем. Мама за кілька годин уже була там. Всі в очікуванні… Дзвінок…

«Це мій Василь, він живий. Це головне». Безліч операцій. Лікування. Реабілітація. Втрата слуху. Але ж живий.

Пройшов час і ми дізналися яким дивом він залишився. Під ударною хвилею він вилетів у вікно. Рятувальники вже вважали його загиблим, але в останню хвилину до нього підбіг медбрат і відчув пульс. Ось такі бувають історії. А я думала, що таке можна побачити тільки в кіно. Аж ні. Клята русня нам показала справжній бойовик. Який нам і не снився.

Час проходить. Війна триває. Сьогодні наша головна мета – допомагати тим, хто цього потребує. Ми в нашому ліцеї організовуємо благодійні ярмарки, плетемо маскувальні сітки, робимо окопі свічки, учні малюють малюнки для захисників, пишуть листи. А ще в нашому селі є старенька бабуся, яка з палицею ледь іде, але щонеділі стоїть на ринку і збирає гроші для ЗСУ. Це наша Ніна Степанівна, яку знають всі, яка всім допомагає.

Озираючись назад, бачу, як війна змінила нас усіх. Але не зламала наш дух. Ми, мов сталь, загартувалися і стали сильнішими. Ми віримо, що світло обов’язково переможе темряву! «… можна брати міста і вигравати битви, але не можна підкорити цілий народ», – Бернард Шоу.