Я жила в Дружківці, а мій син з родиною - у Краматорську. Коли почалася війна, ми переїхали до Кривого Рога. І тут у нас народилась онучка. Зараз їй два місяці.
Весь час говорили, що російські війська підійшли до наших кордонів. Зранку 24 лютого я вже не спала, коли почула вибухи. І я зрозуміла, що це війна. Потім ввімкнула радіо - там сказали, що росія на нас напала.
В аптеках зникли медикаменти. Люди брали з запасом, а нового не привозили. З продуктами було сутужно. Не завозили нічого у магазини. Було складно отримати гроші. Закрились відділення банків. Тепер там і води немає, і газу. Підтримуємо зв'язок з сусідами, подруги мої там залишились. Воду возить машина, або купують питну у крамницях, або набирають у свердловинах. Потрібно вирішувати питання з опаленням. Здебільшого у всіх воно газове. У кого приватні будинки - думають використовувати пічне опалення.
Страшно було, коли були вибухи і бомбардування. У нас приватний дім, ми ховалися у підвалі.
До нас у Дружківку і у Краматорськ прилітали ракети. У Дружківці розбомбило будівлю неподалік від залізничного вокзалу. Ми тоді зібрались і виїхали.
Ми виїжджали власною машиною. Проїжджали блокпости. Їхали ми на початку квітня.
Син залишився без роботи - його завод евакуювали.
Я думаю, що війна закінчиться нашою Перемогою. Зло не може перемогти - я так вважаю. Віримо в наших воїнів. Хотілося б повернутися додому.