Бойко Єгор, 10 клас
КЗ «Великолепетиський опорний ліцей» Каховського району Херсонської області
Перебуваю в окупації, навчаюся дистанційно
Вчитель, що надихнув на написання есе: Червотока Ірина Іванівна

Війна. Моя історія

Ранок 24 лютого 2022 року, впевнений, залишиться надовго в моїй пам'яті. Крізь сон я чув крики мами та чомусь тривожний голос нашого президента, що лунав з телевізора. Війна….. Спершу промайнула думка, що це якийсь розіграш, бо хіба таке може бути насправді. Виявляється, може.. Про війну я ж лише чув на уроках історії, читав у пресі, слухав у новинах, а тепер вона зовсім поруч. Зараз емоції важко описати, але точно пам'ятаю, що найголовнішою був страх. Страшно було чути гуркіт ворожої техніки, що в перший же день сунула трасою повз наше село; страшно, коли дуже низько над хатами пролітали ворожі літаки, ледь не зносячи покрівлю на даху; страшно, коли до села перестали завозити продукти; не завжди можна було купити хліб, почалися проблеми з інтернетом, люди з ночі займали черги до банку, щоб якось зняти готівку. А ще, як тільки починало смеркати, усі вимикали світло, село поринало у суцільну темряву. Нам чомусь здавалося, що так ми можемо себе захистити від «прильотів», які все частіше лунали на правому березі Дніпра. Але ці страхи ми швидко перемогли. Їм на зміну прийшла ненависть та лють до ворога та гордість за Україну, українців. Ми щодня бачили приклади надзвичайної мужності та героїзму простих людей, які згуртувалися задля однієї мети - перемогти ворога.

Найгірше почалося, коли село опинилося в окупації. Ми боялися виходити на вулицю, бо скрізь були російські солдати. Вони зайняли весь берег, почали заселятися до пустих будинків, ходити по домівках з обшуками. Із кожним днем їх ставало все більше….

Мені, тринадцятилітньому підлітку, важко було усвідомлювати все, що відбувалося навколо. Наше з мамою життя, як і кожного, розділилось на «до» і «після» Ще зовсім нещодавно я ходив до школи, залюбки після уроків біг на репетицію до будинку культури, здобував перемоги у різних пісенних конкурсах. На жаль, тепер це лише спогади…

Майже півтора року моя рідна Велика Лепетиха знаходиться в окупації. Колись квітуче село, що розкинулось на лівому березі Дніпра, перетворюється на пустку. Та і Дніпра вже немає.. Хіба можна було уявити, що річка, на якій ми пропадали з хлопцями все літо, кудись зникне, а всі її береги буде заміновано?

Хіба міг я колись навіть подумати, що комусь спаде на думку знімати із запобіжника автомат і цілитись у мене задля того, щоб просто самовтішитись; що, погрожуючи цим самим автоматом, мене будуть змушувати говорити російською; що будуть погрожувати виселенням до Росії, якщо не візьмемо їхні паспорти, що лякатимуть маму моєю мобілізацією, хоча мені зараз лише 15?..

Але ми тримаємось, тримаємось і віримо, що переживемо «руський мир», що невдовзі наші ЗСУ звільнять лівий берег і ми вдихнемо на повні груди волю, і я знову зможу співати на весь голос українські пісні.