Маркін Сергій, 15 років, студент 1-го курсу Кам'янського енергетичного фахового коледжу

Вчитель, що надихнув на написання есе: Гусак Наталія Сергіївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Час летить, планета крутиться, але... Якщо зупинитися і задуматися: "Які почуття викликає у мене війна?" Є одне слово, яким можна поєднати тривогу, страх, сльози. Це біль. І болить не тільки мені. Боляче усій моїй родині. І ставлення наше до війни вкрай негативне.

Ми з молодшим братом були маленькі і не розуміли, чому маємо виїжджати в безпечне, але чуже для нас місто? Це сталося після першого вторгнення російської федерації у дві тисячі чотирнадцятому році. І все... Сотні кілометрів від улюблених бабусі і дідуся. Нова школа, нові знайомства. І здавалося б, що все добре, але, якби Ви знали, скільки сліз виплакала наша мама, бо душа залишилася вдома, у рідному Бахмуті. Чи зможе хтось коли-небудь зцілити рани? Чи стане діра всередині меншою? Питання без відповіді...

Але час не стоїть на місці, і ось він, дві тисячі двадцять другий рік. Ми з братом подорослішали та й ніби звикли до життя в іншому місті. І ось воно, друге вторгнення. Тепер бабуся і дідусь в небезпеці. Страшні новини кожен день ріжуть серце на шматки. І з голови не виходить думка: "Двадцять перше століття! Як так можна? За що?"

Мабуть фраза "Ставимося до війни негативно" не підходить для того, щоб описати те, що ми відчуваємо. Вседозволеність тих, хто віддає накази руйнувати і вбивати, викликає лють. Невже це ніяк не можна зупинити? Таке питання задаю не тільки я. Мільйони українців зараз знедолені і не знають, як жити далі.

Що ще ми відчуваємо? Те, що називають гріхом, ненависть. На жаль... Подивіться на ті катування, яких зазнали люди з окупованих територій. Подивіться на ті звірства. Це не піддається жодному поясненню! Це не можна виправдати! Не можна пробачити!

А чи помітили Ви, як реагує природа нашої планети на воєнні події? Протягом літа не вщухали грози. Осінь дощить постійно, ніби небо плаче за безвинно загиблими.

Господи, Боже... Скільки скалічених тіл... Скільки скалічених душ...

Школи чим заважали? Деякі з них були щойно відремонтовані за проєктом президента. Одразу згадалося, як за мирних часів ми не хотіли йти до школи і шукали причину прогуляти уроки. Які то були чудові часи. А ми не розуміли, не усвідомлювали. І ось маємо... А точніше не маємо. Тому що у багатьох дітей мав бути випускний бал. Дівчата мріяли бути в цей день у красивих сукнях. Лунала б музика прощального вальсу. Що ми бачимо замість цього? Горе і втрати! Непоправні втрати!

Подивіться, як здригаються під час грози люди, які пережили обстріли. Вони вижили і виїхали, але страх голосних звуків залишиться з ними назавжди. Подивіться, люди вже не лякаються сигналу повітряної тривоги. Можливо, хтось думає, що то добре і так має бути? Ні, ні і ні! Це дуже страшно, що люди змирилися з думкою "Прилетить - то прилетить".

Ось така зараз реальність...

Що ще хвилює через війну мене і мою родину? Це те, що не всі мали змогу забрати з собою домашніх улюбленців, коли були вимушені виїжджати у безпечне місце. Серце крається, коли бачиш у новинах, що тваринка померла, зачинена у квартирі, від голоду і суму. А були й такі випадки, коли тваринка помирала під час вибуху, серце зупинялося від шоку. Ось він, біль, нестерпний біль, який не висловити словами...

Чи є у цій війні хоча б якийсь промінчик світла у непроглядній темряві? Чи змінилося в людях хоча б щось через те кровопролиття? Однозначно так! Такими об'єднаними, як зараз, українці не були давно. Добрі людські серця надихають на допомогу один одному. І це дає надію на майбутнє, дає віру в перемогу.

Мрію про те, що настане мир в нашій країні, і розквітне вона як природа навесні. А ми, люди, будемо цінувати те, що маємо.