Сень Сніжана, учениця 11 класу Городищенського ліцею Білокриницької сільської ради Рівненського району Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гербич Галина Віталіївна та Фетцова Вікторія Русланівна

"Війна Моя історія"

В житті кожного українця війна має різні значення. Для когось вона стала початком, як от у дітей, народжних в бомбосковищах, а для когось - кінцем, який зустрів їх в окопах. Моє життя зазнало кардинальних змін ще в чотирнадцятому році, коли росія прийшла на українські землі й позбавила миру небо нашої Батьківщини.

Узявши дві валізи, залишаючи рідне місто та сподіваючись на швидке закінчення цього конфлікту, я з сімʼєю поїхала в інший кінець країни. Семирічна дівчинка ще не до кінця розуміла слів «війна» та «смерть», тому я чекала, коли уже можна буде повернутись назад. Що ж, я досі чекаю. Тепер, у свої шістнадцять, я по іншому дивлюсь на лихо, яке супроводжує моє дорослішання.

Прокинувшись зимового четверга, я зрозуміла, що здогади, нічні жахіття, думки, що не залишали мене протягом восьми років, все-таки здійснилися - тепер по всій Україні йде війна. Це було для мене раптово, але аж ніяк не неочікувано.

«Це мало колись статись...» - подумала я в той момент.

Новина про початок повномасштабної війни зупинила наше життя, сколихнула кожну душу українця та залишилась у ній вічною печаткою. Я читала новини, слідкувала за картою бойових дій і все більше занурювалась у нестерпний біль за своєю країною. Моя Україна, історію якої я вивчала в школі, її мова, що стала для мене єдиною і неповторною, її люди, з якими я жила усе життя, - невже усе це зникне?

Страшна, невимовно страшна думка охоплювала мій розум з кожним наступом ворога. Карта України, що завжди вирізнялась красою, цілісністю та була такою звичною для кожного українця, втрачала клаптик за клаптиком.

Ні, вірити у це не хотілось «Такого не буде!» - говорила мені одна сторона душі, але інша - розбита, що втратила надію багато років тому й була готова до найгіршого, холодним голосом шепотіла : «Це кінець». Ми вирішили поїхати до Польщі, аби подбати про менших братів та сестер. Батьки не виключали ризик бойових дій у нашій місцевості, все ж, одного разу зустрівши лихо війни, не хочеш знову це спіткати. Тому лише за ніч зібравшись, ми знову поїхали у невідомість.

Минулий досвід говорив мені, що я можу більше не повернутись, що я, можливо, востаннє заходжу до своєї кімнати й востаннє бачу своє село, яке за ці роки стало для мене як рідним. Особливих підстав для таких думок у мене не було, лише зневіра в справедливості цього світу. А разом з цим зʼявився невичерпний гнів, що почав рости з кожним днем. Гнів на росію, на людей, що вже майже десять років позбавляють нас миру.

Вони позбавили життя наших воїнів та мирних жителів, змусили покинути рідні домівки та забрали у нас рідних та близьких.Але їм не вдається нас зламати. Згодом моя сімʼя повернулась, території звільняються від рашистсько окупації, віра поверталась й повертається, тепер я знаю, що ми переможемо. І хоч багато хто з нас уже втратив назавжди почуття безпеки і впевненість у завтрашньому дні, віра у те, що настоне день закінчення цієї кривавої війни, росте з кожним днем. Дух єдності народу переможе зло, що прийшло на нашу землю.