Самодай Руслана, 16років, Комунальний заклад «Верхньосамарський ліцей Близнюківської селищної ради Лозівського району Харківської області»

Війна…Просте слово з п'яти літер, але який сенс воно має, скільки емоцій поміщено в ньому… Перш за все, це слово має негативний відтінок, адже всім відомі наслідки, які несе за собою війна. Ще з давніх-давен люди відносили війну до способів вирішення конфлікту, чи здобуття нових територій.

Проте, насправді, це все не варте тих жертв, які вона приносить.

Таким чином і до нашого часу дійшла «звичка» відвойовувати «своє», тобто землі, які не належать певній країні, але вона вважає їх за свої. Так, наприклад, Друга світова війна почалася тим, що німецькі війська вторглися на територію Польщі задля розширення меж власної держави.

І хоча ця війна не обійшлася боротьбою лише двох країн, люди змогли відстояти власні землі, в тому числі – й Україну.

Взагалі, територія України завжди цікавила інші держави, адже будь-яка країна була б не проти родючих чорноземних грунтів і працьовитого населення. Та все ж таки ніхто не хотів розпочинати війну і новий безлад у світі. Але це сталося. Весна 2014 р. Насправді, я нечітко пам’ятаю перший день того, коли все розпочалося, та деякі емоції виявлялися незабутніми…

Мені тоді було лише дев’ять неповних років, тому спочатку, звісно, я не розуміла всього того, що відбувається.

Але коли вдома почали говорити про війну, а по телебаченню показували жахливі речі, в моїй дитячій свідомості, в першу чергу, з’явився страх.

Страх за життя рідних і, звісно, за своє.

І от одного дня, коли мама почала складати найважливіші документи в одну папку на випадок екстренної ситуації, я заплакала, тому що саме в той момент прийшло остаточне розуміння подій.

А саме: розуміння того, що війна зовсім недалеко від мене, від мого рідного дому, який не хотілося б покинути ні за яких обставин.

Але згодом величезна паніка, яка була спочатку, притихла. І всі люди моєї місцевості повернулися до власних справ уже з більш спокійною душею, адже, хоч ворожі війська й не відпускали, та українська армія тримала оборону, як тримає її й до сьогоднішнього дня. І от війна на нашому Сході триває вже 7 років, але таке відчуття, ніби події на Майдані розгорнулися лише вчора.

Просто з часом всі почали ставитися до цього, як до будення, адже люди просто звикли. А в зонах де саме й розгортаються воєнні дії, взагалі виросло покоління дітей віком до 7 років, які навіть це не уявляють іншого життя, життя без війни.

І це все насправді страшно і сумно: розуміти, що такі ж люди, як і ти, твої земляки, просто ховаються у якихось підвалах, не маючи можливості влаштувати для себе краще майбутнє. Та звісно, нікому не хочеться втрачати сподівань та останньої надії на те, що все налагодиться. Однак, багато хто просто втрачає віру, коли ситуація ненароком погіршується. Багато людей вже давно опустили руки, коли, наприклад, втратили близьких, чи рідних.

І хоч як тяжко б це не було усвідомлювати, потрібно зібратися з силами, жити далі і пишатися своїми знайомими, яких, на превеликий жаль, вже не повернеш, адже вони відстоювали честь власної Батьківщини, захищали народ.

Але залишилися й люди, які до останнього будуть вірити в перемогу. До таких людей я можу віднести й себе, бо, як на мене, віра- це дуже велика сила. І якщо цю силу використає багато людей, то вона значно пришвидшить те, на що ми всі сподіваємося. Але, звісно, ніхто не знає, що буде далі, та я пропоную сподіватися на краще, адже наша нація – насправді сильна.