Для нас війна почалася ще у 2014 році. Тоді ми вперше евакуювалися до більш безпечної Костянтинівки, але і там пережили страшний випадок: я на 9 місяці вагітності та старший син, якому було 3 роки, опинилися під автоматами бойовиків на допиті.

Згодом ми повернулися додому в Краматорськ, вже з новонародженою донькою. Але війна нас не покинула: під час обстрілу міста 10 лютого 2015 снаряд смерчу влучив за вікном нашої квартири.

Повномасштабну війну ми зустріли вдома, з вибухами та свистом ракет над головою. Тиждень діти практично не виходили з укриття у підвалі будинку. Ми боялися засинати, кожна ніч була для нас адом — було дуже страшно.

Через тиждень подруга запропонувала їхати. Ми погодилися. Їхали 2,5 доби переповненим евакуаційним потягом. Після середини дороги закінчилися вода та їжа, бо багато віддали людям, яких потяг забрав з Харкова.

Вже о 3 годині ночі 3 березня ми приїхали в Ужгород. Волонтери поселили мене з дітьми до родини віруючих місцевих людей, де крім нас жили ще дві родини переселенців.

Дітям було важко: за тиждень їхнє життя перевернулося. Вони втратили все — дім, друзів, школу, звичні речі, своє місто. Дуже переживали через розлуку з батьком та нашими котиками.

У молодшої доньки почалися неконтрольовані істерики, у старшого сина — замкнутість. Згодом за допомогою лікарів та психологів стан дітей покращився, але все одно війна залишила глибокий слід.

Нещодавно дочка побачила слід від літака на Закарпатті, вжалася в стіну та сильно перелякалася. Страх від звичних у мирному житті речей залишився назавжди.

Ми спали вдома в Краматорську. О 4:55 пролунав потужний вибух. Ми з чоловіком одразу зрозуміли, що війна почалася, бо напруга в місті тривала вже тиждень. Згодом пролунав ще один вибух. Ми хотіли перечекати десь, як у 2014 році, думали поїхати на дачу в Яцківку. Потім прочитали новини, що бомблять всю країну — стало дуже страшно.

У мене щелепа від страху трусилася, могла говорити лише на сильних заспокійливих. Коли почули свист ракети, подумали, що на наш будинок летить винищувач і зараз зкине бомбу.

Схопили дітей і пішли до коридору. Через годину була спакована сумка з документами, речами першої необхідності та трохи їжі. Добре, що батько відмовив нас їхати на дачу — через деякий час вона була окупована та повністю зруйнована.

Діти спочатку не вірили, але потім злякалися і почали плакати.

Якщо не брати до уваги події 2014 року та допит під автоматами бойовиків, мабуть, найстрашнішим для нас був 22 лютого 2022 року — паніка та відчуття повної невизначеності. Донька мала неконтрольовані істерики та панічні атаки, син замкнувся в собі. Ми справлялися завдяки швидкій допомозі, лікарю сімейному та психологам від громадських організацій.

Нажаль, практично всі наші речі залишилися в Краматорську.