Семерікова Софія, 11 клас, ліцей с. Уладівське

Вчитель, що надихнув на написання — Сімчук Людмила Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни. Число, яке, на перший погляд, здається просто цифрою. Проте за цими днями стоїть нескінченна кількість пережитого болю, втрат і змін, які назавжди закарбувалися в моєму житті. Це не просто цифра в календарі: це тисячі моментів, коли світ навколо мене кардинально змінився, а разом із ним змінилась я.

Погодьтеся, що десять років ми не усвідомлювали всю серйозність, думали, що війна десь далеко на Сході і нас аж ніяк не торкнеться. Але настала та ніч, коли люди прокинулися з жахом: хтось від вибухів, хтось від дзвінка рідних, а хтось не прокинувся зовсім.

Ранок двадцять четвертого лютого був сповнений переживаннями, жахливими повідомленнями, болючими дзвінками. Збирали усе необхідне у рюкзаки: одяг, документи, гроші і хлібні вироби, раптом що, щоб було, що їсти.

Чи було страшно за себе? Пам`ятаю, найбільше я боялася втратити когось із рідних.

Лягали перший день спати тепло одягнені, прислухаючись до гулу літаків і вибухів.

Наступний день виявився ще болючішим. Тато, який для мене цілий світ, пішов у військкомат. Як я хвилювалася! Що тепер буде з нами, з Україною?

Вперше за всі роки свого життя я побачила, як мій татусь заплакав.

Ми залишилися вдома чекати. Ці декілька годин для нас здавались вічністю. І от тато в дверях, а в руках військовий квиток. Направлення в Маріуполь, завтра на 17 годину. Плач і знову страх.

Четверта година дня, ми стоїмо біля воріт у сльозах – проводжаємо тата. Стоїмо довго, не можемо відпустити його.

Запізнюючись, тато швидко сідає в машину, від`їжджає. Я бачила, як плакала мама, і зрозуміла, що потрібно мені заспокоїтись, бо ми із сестрою тепер її підтримка.

Але Бог, мабуть, любить нашу сім`ю. Через годину приїздить тато, він запізнився на десять хвилин, і останній автобус відправився без нього. Тільки недавно я зрозуміла, що ті десять хвилин, врятували йому життя, бо якби ми його не затримали, самі того не розуміючи, я не знаю, що було б.

Ми раділи, але татові сказали чекати дзвінка.

І от той дзвінок відбувся. Тато офіційно мобілізований. Спочатку Миколаїв, потім Німеччина. Тоді Коблево. Війна продовжувалась. Ніхто не міг подумати, що вона буде так довго.

Коли тата перевели у Донецьку область, життя нашої сім`ї перейшло у стан чекання дзвінків.

Що таке страх? Можливо, загубити важливий документ? Чи отримати низький бал?

Страх – це коли тато не дзвонить три доби, коли чуєш його розбитий голос, бо втратив побратима,

тримаючи його на своїх руках, коли не знаєш, чи побачиш свого тата знову.

Ось це страх!

Лунає повітряна тривога. Виймаю мобільний телефон і дивлюся, дивлюся, дивлюся. Тоді виходжу у двір. А під ногами вже жовте листя. І вже трохи шарудить.

Я живу, і буду жити стільки, скільки потрібно Землі. Я буду боятися за тата, обстрілів, шахедів, ракет, що вриваються в моє небо, а потім буду всміхатися малюкам, однокласникам.

Я буду працювати більше, ніж зазвичай, буду донатити на ЗСУ, але куплю собі нову шапку, щоб відчувати тепло.

Я буду жити і чекати на тата, і я маю право жити! На Землі.

Що буде далі – я не знаю, але дуже сподіваюсь, що війна закінчиться, що все буде у нас добре, що батьки, брати і сестри повернуться додому живими.

Мій шлях – це дуже важливе і болюче для мене, мій шлях ще досі продовжується, і не уявляю, що там уготовлене війною. Але я знаю, що після кожного дощу завжди з`являється на небі веселка.

І наша веселка вийде. Світ стане кольоровим. Я вірю і молюсь.