Авдєєва Катерина. 9-а клас, Сергіївський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Іванська Наталія Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

У моїй рідній країні – Україні – вже близько 1000 днів триває війна. Через неї загинуло дуже багато людей: мирних жителів, серед яких багато новонароджених; дітей-підлітків, котрі хотіли прожити довге щасливе життя, мріяли про майбутнє, ходили до школи, садочку; і, звісно, багато військових. Значна кількість українців втратила рідних: батьків, братів, сестер, друзів. З початком війни з’явилося багато волонтерів, до волонтерських рухів охоче приєдналася значна кількість людей, особливо, підлітків та молоді.

Деякі міста України, як кажуть, «стерли з лиця Землі»: Мар’їнку, Волноваху, Бахмут, Авдіївку…

Перший час усі боялися повітряних тривог, але зараз багато людей до них звикли тому, що вони лунають постійно. Ми кожного дня читаємо в новинах про те, що міста, в основному обласні центри: Одесу, Київ, Миколаїв та інші – іноді атакують кожну ніч. Про кількість загиблих та поранених цивільних людей інформується постійно. Від їх кількості стає лячно, та кожен думає про те, щоб в його місті, селищі, селі такого не сталося.

Моє селище знаходиться далеко від лінії фронту, у нас не відбуваються бойові дії, але внаслідок влучань ракет загинули люди. Від початку війни багато моїх друзів, знайомих виїхали за кордон. Вони хочуть повернутися додому, але через становище в країні бояться.

Влітку 2022 року у моєму селищі влучила ракета у жилу багатоповерхівку та базу відпочинку. Це відбулося вночі, коли всі люди відпочивали, спали, проводили час з родиною.

Ніхто такого не очікував. В ту ніч загинуло багато людей. В тому будинку жили вчителі з моєї школи, моя подруга.

На базі відпочинку також відпочивали люди. Усім постраждалим надали гуманітарну допомогу, їжу та усе необхідне. У нас багато санаторіїв, баз відпочинку, куди розселили людей на перший час. Після цієї події мешканці боялися тривог, але знову звикли. За весь час війни у нас були такі випадки декілька разів. Це дуже страшно…

Коли почалася війна, я боялася навіть вийти на вулицю перші місяці тому, що не знала, чого можна очікувати під час повітряної тривоги. Вперше я наважилась зустрітися з подругою аж у березні, тобто через місяць після початку війни.

Спершу багато людей не знали, що робити, боялися вийти з дому.

Ця війна відкрила очі на вчинки декотрих людей. Почали цінуватися найпростіші речі, проте дехто все одно не навчився цього робити.

Багато батьків моїх друзів, однокласників захищають нашу країну. Це дуже важко, особливо, якщо розумієш, що є люди, які не цінують цього. Я знаю багатьох, які донатять на ЗСУ і впевнена, що кожен українець може це зробити, – допомогти рідній країні.

Навіть кожна гривня – це допомога, прояв небайдужості та віри в наші збройні сили. Навіть деякі жінки пішли боронити країну, тому що їм не все одно на наше майбутнє.

На жаль, багато військових загинуло на війні, а ще більше залишилися травмованими. Зараз на вулицях як міст, так і сіл можна побачити багатьох з протезами. Деякі люди, особливо діти, можуть занадто звертати на це увагу, можливо, насміхатися, не розуміючи, що цій людині дуже неприємно. Після таких реакцій ці люди можуть соромитися вийти на вулицю та, загалом, себе. Зараз батьки повинні пояснювати дітям, що люди з протезами – такі ж, як і ми всі. Операції коштують дуже дорого. Тому ми часто бачимо на просторах Інтернету прохання про збір коштів на допомогу постраждалим військовим. На це потрібно реагувати спокійно і намагатися допомагати.

Зараз кожен українець повинен підтримувати Україну, ЗСУ хоча б своїм ставленням. Моя мета – робити усе можливе для майбутнього України. Коли я бачу військових, я пишаюся ними, бо розумію, що вони відстоюють кордони нашої держави, нашу незалежність та права кожного українця. Завдяки ним ми живі. Я вірю у наших Захисників!